This article is also available in English here. Переклад статті здійснила Марія Жукова.

Росія вже рік веде проти України незаконну геноцидну війну. Критично важлива підтримка Заходу допомогла Україні захистити себе від захоплення російськими військами. На жаль, якою б життєво необхідною і важливою не була ця допомога, вона була тимчасовою і фрагментарною. На кожному етапі військова допомога супроводжувалася заламуванням рук з приводу того, наскільки ймовірно, що кожна додаткова можливість або система озброєння засмутить Владіміра Путіна або підштовхне його крихке его до застосування ядерної зброї проти України або проти країн НАТО.

Вкрай важливо, щоб західні меседжі щодо конфлікту були послідовними і чіткими. Це стосується і того, як західні лідери повідомляють про військові дії, на які Україна має законне право. Захищаючись від незаконного вторгнення Росії (що є порушенням статті 2(4) Статуту ООН), Україна має повне право атакувати російські війська в межах суверенних кордонів України 1991 року, а також завдавати ударів по російських військових об’єктах на території Росії.

Оскільки Україна готується до можливого весняного наступу з метою звільнення окупованої Росією території, союзники по НАТО повинні надіслати Росії єдиний і рішучий сигнал про те, що військова підтримка України є підтримкою суверенної держави, яка захищає себе, як це чітко дозволено Статутом ООН. Це передбачає право України звільнити всю незаконно окуповану суверенну українську територію, включно з Кримом і Донбасом. Лідери НАТО повинні чітко і недвозначно заявити про це як напередодні Вільнюського Саміту в липні, так і в Декларації Саміту.

Чіткіші і твердіші меседжі з боку США, Великої Британії та інших союзників по НАТО зменшать вплив непродуманих заяв високопоставлених політиків і політичних лідерів на догоду російським “почуттям”. Нещодавно Джек Рід, член демократичної партії від штату Род-Айленд, який очолює Комітет з питань збройних сил Сенату США,  в інтерв’ю Financial Times відкрито висловив занепокоєння щодо більшого ризику застосування Росією ядерної зброї в разі потенційного розвалу російської армії, просування України в Криму або прямого нападу на Росію. З початку війни представники так званої “реалістичної” школи міжнародних відносин також проповідували подібну обережність і звинувачували Захід у нападі Росії на Україну. Республіканці в Конгресі відкрито і послідовно натякали на готовність скоротити підтримку України.

Обережні меседжі заохочують Кремль

Таке “самостримування” з боку політиків, експертів і коментаторів, включно з вдалими витоками інформації від неназваних чиновників про те, що західна підтримка може мати межі або що слід уникати перетину певних гіпотетичних російських “червоних ліній”, заохочує Кремль. “Червоні лінії” часто описуються як поставки певних видів сучасного озброєння або можливе просування України вперед. Це, зокрема, включає просування українських військ до Криму у відповідь на його незаконну анексію Росією. Такі надмірно обережні повідомлення, що фактично посилюють погрози і тези Кремля, продовжують заспокоювати ворога, а часті розмови про те, що Путін може застосувати ядерну зброю в той чи інший момент, рівнозначні прийняттю ядерного шантажу.

Хоча є сенс розглядати ймовірні дії Росії та її реакцію на невдачі на полі бою, нерозумно наполегливо доводити, фактично від імені Путіна, що постачання танків, артилерії, літаків чи інших систем озброєнь слід уникати через страх ескалації конфлікту. Україна вже має винищувачі, важкі танки і далекобійну артилерію, тому постачання різних версій цих систем озброєнь не є ескалацією. Це має бути однозначно аргументовано і публічно пояснено. Західні лідери повинні постійно наголошувати на тому, що жодне з перерахованого вище не є ескалацією, протистояти російським наративам на цю тему, а не потурати їм.

Військові та експерти НАТО знають, що Росія не має життєздатної стратегії ескалації для досягнення стратегічних змін у цій війні. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів США генерал Марк Міллі нещодавно недвозначно висловився з цього приводу, заявивши, що Росія програла “стратегічно, оперативно і тактично”. Застосування тактичної ядерної зброї першою державою, яка зробила це з 1945 року, швидше за все, зробить Росію міжнародним вигнанцем, подвоїть рішучість України і не змінить суттєво військову ситуацію з огляду на розпорошеність українських збройних сил.

Очевидно, що військовий потенціал Росії виснажений цією війною; навряд чи вона здатна якимось чином розширити свою війну проти України, вступивши в конфлікт з НАТО, наприклад, завдавшф удару по базах матеріально-технічного забезпечення в Польщі або реалізувавши багато інших своїх погроз союзникам по НАТО. Будь-які такі атаки отримають швидку і потужну відповідь. Єдиний меседж, який слід донести до нинішнього і майбутнього російського керівництва, полягає в тому, що військовий авантюризм і агресія такого роду зустрінуть колективну, непохитну відповідь Заходу, і це має послідовно відображатись на високому рівні.

Більш пряма і летальна підтримка

Незважаючи на благородні і вартісні зусилля Заходу, спрямовані на відмову від прямої конфронтації з російськими збройними силами, це не повинно обмежувати підтримку українських оборонних зусиль. Західні союзники повинні надавати більш пряму і летальну підтримку без вагань і затримок. Кожен новий тип обладнання, що постачається, не повинен супроводжуватися застереженнями щодо майбутньої підтримки, як ми бачили у випадку з рішенням про постачання основних бойових танків, за яким одразу ж послідувало хеджування проти постачання бойових літаків.

Крім того, давно назріла потреба в підтримці НАТО у сфері військової логістики і технічного обслуговування всередині України, посиленні зусиль із захисту і ремонту цивільної інфраструктури, яка стала мішенню для нападів Росії, а також у своєчасному і ефективному наданні гуманітарної допомоги. Хоча Альянс, можливо, ще не готовий до розгортання військ всередині України для виконання цих допоміжних функцій, подібні можливості можуть бути надані цивільними і військовими підрядниками, як ми бачили в попередніх конфліктах.

Єдина життєздатна стратегія Путіна полягає в тому, щоб вичерпати терпіння Заходу, продовжуючи криваву і жорстоку війну на виснаження, яка дозволить йому досягти своєї мети – покласти край законним прагненням України вступити до Європейського Союзу і НАТО, а його кінцевою метою є кінець української державності. Поточні неточні і непослідовні меседжі західних лідерів дають Путіну надію на те, що це можлива стратегія, і підривають довіру українців. Росія не воює з НАТО, але вона бере участь у битві воль із Заходом. Щоразу, коли західні чиновники пропонують Україні обмежити свої військові цілі, зокрема, бути готовою обміняти суверенну територію на мир, вони потурають Путіну і ставлять під загрозу міжнародні норми, які приносять користь усім принциповим націям та їхнім громадянам.

Припинення спроб змінити кордони силою – це правильний крок, про який домовилися засновники Організації Об’єднаних Націй майже 80 років тому. Це також потужний сигнал іншим амбітним автократам, які задивляються на своїх сусідів і мріють про силову анексію, як це було нормою до 1945 року. Повоєнна міжнародна система, якою б недосконалою вона не була, заслуговує на краще. Ми повинні уникати самостримування від її захисту і вдосконалення, оскільки альтернатива, запропонована Росією та іншими автократичними державами, призведе лише до епохи нестримних конфліктів.

ЗОБРАЖЕННЯ: Президент США Джо Байден розмовляє з працівниками компанії Lockheed Martin, яка виробляє такі системи озброєнь, як протитанкові ракети Javelin, 3 травня 2022 року в Трої, штат Алабама. Адміністрація Байдена-Харріс надає цю зброю Україні для захисту від російського вторгнення. (Фото Julie Bennett/Getty Images)

* * *

Про авторів:

Ерлінгур Ерлінгссон (@rlingure) – колишній запрошений науковий співробітник Центру трансатлантичних відносин SAIS Університету Джона Гопкінса, а також заступник голови місії Посольства Ісландії у Вашингтоні у 2014-17 роках. У 2012-2017 роках був національним представником Ісландії зі зв’язків з питань трансформації Об’єднаного командування НАТО.

Фрідрік Йонссон (@FridrikJonsson) – колишній представник Ісландії у Військовому комітеті НАТО (2014-19), в тому числі один рік був його головою.