(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Галині Вдовенко.)
[Примітка редактора: ця стаття є частиною серії від Just Security, “Переслідування злочину агресії, вчиненого щодо України”. Усі статті серії можна знайти тут.]
“Вирішальним кроком для уникнення періодичних воєн, які неминучі в системі міжнародного беззаконня, є притягнення державних діячів до правової відповідальності. І дозвольте мені пояснити, що, хоч це було вперше застосовано проти німецьких агресорів, право розповсюджується і на агресію з боку інших націй, в тому числі й тих, хто зараз знаходиться тут на судовому засіданні.”
Це цитата зі вступної промови Роберта Джексона 21 листопада 1945 року перед Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом – знаменитої й пам’ятної промови, проголошеної після жахів німецьких агресивних війн. З огляду на агресивну війну Росії проти України, обіцянка Джексона, зроблена з прямим посиланням на те, що в той час – і після впровадження терміну професором права Радянського Союзу Ароном Трайніним – називалося “злочинами проти миру”, резонує гучніше, ніж будь-коли. Безумовно, є правдою те, що заборона застосування сили, якою розробники Статуту ООН підтвердили та розвинули заборону війни Пакту Бріана-Келлога 1928 року, вже раніше зазнавала порушень, у тому числі з боку держав Заходу. Але, беручи до уваги очевидність незаконності, інтенсивність руйнівного насильства та загальну мету анексії чужої території, серйозність порушення Росією заборони на застосування сили видається безпрецедентною. Тому надзвичайно важливо, щоб міжнародні зусилля з притягнення Росії до відповідальності за заперечення цього фундаментального правила поведінки міжнародного правопорядку включали реакцію міжнародної кримінальної юстиції у відповідь на підозру, що “злочини проти миру” були скоєні та продовжують вчинятися.
Однак саме така відповідь наразі зазнає перешкод: Не може бути жодних сумнівів, що президент Путін і ті, хто спільно з ним нібито мають можливість ефективно контролювати або керувати політичними або військовими діями Російської Федерації, а також планували, готували, ініціювали або втілювали в життя (і втілюють в життя) агресивну війну цієї держави проти України, перебувають під підозрою у вчиненні (і вчиняють) злочин агресії, як сьогодні називають Нюрнберзький “злочин проти миру”. Однак, відповідно до статті 15 bis (4) і (5) Статуту МКС, руки Каріма А. Хана, Прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС), наразі зв’язані: У випадку вчинення акта агресії державою, яка, як Російська Федерація, не приєдналася до Статуту МКС, початок розслідування Прокурором МКС залежить від того, чи передасть Рада Безпеки ООН відповідну ситуацію на розгляд Суду згідно зі статтею 15 ter у сукупності зі статтею 13 (b) Статуту МКС. Допоки президент Путін залишатиметься на посаді, а отже, контролюватиме використання права вето Росії в Раді Безпеки ООН, така передача не відбудеться.
Справи стоять інакше щодо геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, відповідно до статті 12 (2) і (3) Статуту МКС. Тут Прокурор може реалізовувати юрисдикцію Суду також щодо громадян держави-неучасниці, якщо відповідні злочини були скоєні на території держави-учасниці або держави-неучасниці, яка, як у випадку з Україною, прийняла здійснення юрисдикції Суду. Таким чином, прокурору Хану наразі не залишилося іншого вибору, окрім як утриматися від розслідування обвинувачень у скоєнні злочинів агресії. Це означає, що він змушений проводити свої розслідування в обмеженому обсязі.
Особливе трактування злочину агресії в ситуації України відображає часто артикульовану думку про виразну політичну чутливість, притаманну цьому злочину. У зв’язку з цим, історична іронія полягає в тому, що Франція, Великобританія і США – три західні держави, які зробили вирішальний внесок у міжнародну криміналізацію агресії, – почали скептично ставитися до міжнародного переслідування за цей самий злочин. Однією з причин такого небажання, ймовірно, є обізнаність керівництва цих держав про те, що деякі випадкиїхнього власного застосування сили в минулому підпадають під “сіру зону”, що охоплює заборону на застосування сили. Це одна з важливих причин, чому на Римській конференції 1998 року, присвяченій заснуванню МКС, злочин агресії був включений до юрисдикції Суду лише в останній момент і у вигляді простої згадки, поєднаної з мандатом на проведення подальших переговорів. Лише на першій Конференції перегляду Статуту МКС, що відбулася в Кампалі влітку 2010 року, ці переговори завершилися досягненням згоди щодо визначення цього злочину і, з одним винятком, щодо умов здійснення Судом юрисдикції над цим злочином. Має пройти ще кілька років перш ніж, після завершального раунду складних переговорів, Асамблея держав-учасниць МКС активує юрисдикцію Суду щодо злочину агресії з 17 липня 2018 року.
Хоча, беручи до уваги чинне міжнародне звичаєве право, елементи злочину були вузько визначені, виключаючи, найголовніше, наявну сіру зону заборони застосування сили, Франція і Великобританія не виявили жодного найменшого ентузіазму, коли приєдналися до консенсусу буквально в останній момент. Принаймні частково це, ймовірно, було пов’язано з тим, що ці дві держави не одержали переваги зі своєю вимогою, висунутою разом з іншими трьома постійними членами Ради Безпеки ООН, щоб будь-яке провадження в МКС щодо злочину агресії вимагало дозволу Ради Безпеки, а отже, і незастосування їхнього права вето. Питання про те, як діяти за відсутності “зеленого світла” від Ради Безпеки, стало предметом бурхливих переговорів. Переважна більшість держав-учасниць, серед яких значна частина африканських та південноамериканських держав, віддавали перевагу застосуванню тих самих умов для здійснення юрисдикції Суду, що й у випадку з геноцидом, злочинами проти людяності та воєнними злочинами. Це дозволило б Прокурору розпочати розслідування ймовірного злочину агресії у випадку можливого акту агресії проти держави-учасниці, яка прийняла Кампальські поправки. Крім того, держава-неучасниця, яка стала об’єктом акту агресії, могла б дозволити Суду здійснити свою юрисдикцію щодо злочину агресії шляхом оголошення заяви про визнання юрисдикції МКС. Але група переважно західних держав на чолі з Францією та Великобританією успішно наполягли на вимозі подвійної згоди на здійснення Судом юрисдикції у випадку можливого акту агресії однієї держави-учасниці проти іншої. З метою уникнення асиметричного ставлення до держав-учасниць, з одного боку, та держав-неучасниць, з іншого боку, повноваження Суду здійснювати юрисдикцію у випадку можливих актів агресії, вчинених державами-неучасницями, було повністю виключено. Саме це останнє обмеження сфери дії Суду, на якому не останніми наполягали Сполучені Штати Америки, сьогодні грає на руку російським підозрюваним у ситуації України.
З низки причин ця ситуація виглядає вкрай невтішною: В українській війні початок агресії є ‘первородним гріхом’, який відкрив двері для тисяч звірств, що дали підстави стверджувати про систематичні воєнні злочини, злочини проти людяності, а в деяких випадках навіть спровокували дискусію про вчинення геноциду. Щобільше, у багатьох випадках злочин агресії є єдиною підставою для притягнення до індивідуальної кримінальної відповідальності за обстріли українських військовослужбовців та заподіяння певної шкоди українським цивільним особам. Напад на українських комбатантів під час бойових дій не є воєнним злочином, злочином проти людяності або геноцидом, так само як і випадкове заподіяння шкоди українським цивільним особам у контексті збройного нападу, спрямованого на військовий об’єкт, якщо не перевищено поріг непропорційності ius in bello. І тоді, є слова Джексона з Нюрнберга: Агресивна війна Росії піддала підвищеному ризику підриву заборону застосування сили, яка, за словами Міжнародного суду справедливості ООН (ICJ), є наріжним каменем Статуту ООН. Запобігання такому ризику є головною метою міжнародної криміналізації агресії.
З огляду на все це, останнім часом з’явилися ознаки зміни мислення в міжнародній політиці. Спершу залишалося слабке місце в архітектурі міжнародного кримінального правосуддя щодо злочину агресії, яке насправді не стало предметом серйозного розгляду. Немовби для того, щоб уникнути подібного розгляду, злочин агресії, незважаючи на активізацію юрисдикції Суду, був повністю відкинутий на другий план. У контексті цього Європейський Союз у низці офіційних заяв щодо МКС навіть після 17 липня 2018 року просто уникав згадки про злочин агресії, а Сполучені Штати Америки також не виявляли жодного інтересу. Як наслідок, злочин агресії не постав в якості питання на міжнародній арені навіть після незаконного застосування Росією сили проти України в Криму навесні 2014 року. Нічого не змінилося протягом усього часу, що передував початку агресивної війни Росії проти України 24 лютого 2022 року, і більшість урядів також не змінили свої погляди навіть протягом кількох наступних місяців.
Існує ширше підґрунтя для цієї переважаючої індиферентності: У 1990-х роках, коли ідея міжнародного правосуддя переживала своє відродження, злочин агресії втратив лиховісне місце на вершині міжнародної злочинності, яке йому надало Нюрнберзьке рішення, назвавши ведення агресивної війни “найвищим міжнародним злочином”. На той час стало поширеним розглядати злочин агресії як поведінку, спрямовану виключно проти суверенітету іноземної держави, і ця міжнародно-правова цінність дещо втратила свою привабливість для багатьох дослідників тоді, коли захист прав людини набув розквіту в міжнародному правопорядку. Як наслідок, боротьба з безкарністю зосередилася на “злочинах жорстокості”, і, згідно з переважним вживанням цього терміну, такими вважалися лише геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини.
Але невдовзі після 24 лютого 2022 року українська правова дипломатія поставила злочин агресії в центр дискусії. Приблизно паралельно з цим інтерес до злочину агресії зріс і в міжнародно-правовій науці також. У цьому контексті більше уваги також приділяється переконливій заяві, прийнятій Комітетом ООН з прав людини у 2018 році, про те, що держави-учасниці, які здійснюють визначені міжнародним правом акти агресії, призводячи до позбавлення життя, порушують ipso facto право на життя, передбачене Пактом про політичні та громадянські права.
Протягом минулого року уряди врешті-решт почали визнавати, що мовчання про злочин агресії є серйозною проблемою. 2 березня Генеральна Асамблея ООН ухвалила історичну резолюцію “Агресія проти України”. 2 листопада Генеральна Асамблея ООН за результатами консенсусу ухвалила резолюцію, в якій вперше згадується активація юрисдикції МКС щодо злочину агресії в резолюції Генеральної Асамблеї і відзначається право Ради Безпеки ініціювати провадження в МКС за всіма чотирма злочинами, що підпадають під юрисдикцію Суду. Згодом, на минулорічній Асамблеї держав-учасниць Статуту МКС (ICC-ASP), Прокурор Хан відзначив поновлення фокусу на злочині агресії, а 15 грудня 2022 року Рада Європейського Союзу звернула свою увагу саме на війну в Україні, а також схвалила і заохотила подальші зусилля щодо забезпечення відповідальності за вчинення злочину агресії. Рада також підкреслила, що переслідування злочину агресії є важливим всієї міжнародної спільноти.
Правильний висновок, який можна зробити з цієї коректної оцінки, полягав би в тому, щоб виправити цей недолік в його корені і вдосконалити Статут МКС. Адже цей вже існуючий, постійний міжнародний кримінальний суд з авторитетною універсальною спрямованістю є найбільш прийнятною інституцією для розгляду справ, пов’язаних з можливими злочинами агресії. У такому контексті Прокурор Хан у своєму виступі на останній Асамблеї держав-учасниць Статуту МКС (ICC-ASP) заявив, що “коли ми визнаємо, що в цій архітектурі є прогалина, то, на мою думку, ми повинні спробувати вирішити її за допомогою Римського статуту”.
Наразі розглядаються три варіанти реформи. Два з них передбачають внесення змін до Кампальських поправок: Відтепер можна було б розглянути пропозицію, підтриману більшістю африканських і південноамериканських держав, про приведення у відповідність умов здійснення Судом юрисдикції щодо злочину агресії до умов, які застосовуються до трьох інших міжнародних злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС. У своєму Буенос-Айреському Плані дій, прийнятому в листопаді минулого року, Парламентарі за глобальні дії закликали уряди рухатися в цьому напрямку, а ще раніше члени Глобального інституту запобігання агресії, почесним президентом якого є Бенджамін Б. Ференц, звернулися з аналогічним закликом. Більш скромна альтернатива, яка також заслуговує на увагу, полягає в тому, щоб дозволити Суду розпочати розслідування у випадку можливого акту агресії з боку держави-учасниці, не зобов’язаної Кампальськими поправками, або держави-неучасниці проти держави-учасниці, зобов’язаної Кампальськими поправками, або проти держави-неучасниці, яка визнала юрисдикцію Суду, якщо Генеральна Асамблея ООН рекомендуватиме таке рішення. Третій варіант реформи полягає у наданні Генеральній Асамблеї більш комплексної ролі в системі МКС. Згідно з цією пропозицією, Суд отримає повноваження здійснювати універсальну юрисдикцію не лише у випадку передачі відповідної ситуації Радою Безпеки ООН, але й у випадку, якщо Генеральна Асамблея ООН зробить таку передачу тоді, коли Рада Безпеки ООН не зможе вжити заходів через вето одного з її постійних членів.
У будь-якому випадку, надання перегляду Статуту МКС зворотної сили принаймні до 17 липня 2018 року, дати активації юрисдикції Суду щодо злочину агресії, є юридично можливим. Зміни стосуватимуться лише умов здійснення юрисдикції МКС, тоді як злочин агресії як такий був частиною звичаєвого міжнародного права ще задовго до 2018 року. Тому не важко уявити, як можна вдосконалити Статут МКС таким чином, щоб подолати юридичну перешкоду, яка наразі зв’язує руки Прокурору Хану відносно можливих злочинів агресії в ситуації України. Слід визнати, що всі вищезазначені варіанти реформування Статуту МКС пов’язані зі складними юридичними питаннями, починаючи від повноважень Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи питанням набуття чинності тієї чи іншої поправки до (Кампальської) поправки. Щобільше, реформа Статуту МКС з метою посилення юрисдикційного режиму, який регулює злочин агресії, вимагатиме від низки держав, переважно західних, зміни позиції, яку вони займали до цього часу. Проте серйозність ситуації, до якої призвела війна в Україні, вимагає зусиль, спрямованих на реалізацію вимогливої дипломатичної ініціативи, яка повинна дати кожній державі достатньо підстав переглянути свої попередні вподобання.
Однак залишається одне важливе і складне політичне питання: чи вимагає агресивна війна Росії, щоб вирішальне правове послання, яке міститься в ініціації кримінальних розслідувань, було надіслане раніше, ніж у той момент, коли реалістично можна було б розпочати перегляд Статуту МКС. Саме тут з’являється вимога України, натхненна попередньою пропозицією Філіпа Сендса, про створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. Ідея полягає в тому, щоб виправити наявну прогалину в архітектурі міжнародного кримінального правосуддя шляхом створення перехідного будівельного блоку. Ініціатива створення Спеціального трибуналу незабаром отримала схвалення Європейського парламенту та Парламентських асамблей Ради Європи, ОБСЄ і НАТО. Тим часом дебати вийшли і на міжурядовий рівень, особливо після того, як Урсула фон дер Ляєн, президент Комісії Європейського Союзу, загалом підтримала цю ініціативу в листопаді минулого року. Не викликає сумнівів, що спеціальний трибунал не відповідає найсуворішим стандартам верховенства права, і що багато національних конституцій виключають можливість створення трибуналу постфактум. Проте, з огляду на значно більшу децентралізовану структуру, ситуація на міжнародному рівні була і залишається іншою, і, відповідно, спеціальні трибунали неодноразово відігравали важливу роль в історії міжнародного кримінального правосуддя. Окрім фундаментальної ролі, яку виконали Міжнародні воєнні трибунали в Нюрнберзі і Токіо, варто нагадати, що засновані Радою Безпеки Міжнародні кримінальні трибунали для колишньої Югославії (ICTY) і Руанди (ICTR) відіграли революційну роль у відродженні міжнародного кримінального правосуддя в першій половині 1990-х років. Не треба також забувати про важливий внесок, зроблений Спеціальним судом у справах Сьєрра-Леоне на початку нового тисячоліття. Хоч створення МКС і означає рішучість у прагненні вийти за межі епохи спеціальних міжнародних кримінальних трибуналів, агресивна війна Росії продемонструвала, що юрисдикційний режим злочину агресії, передбачений Статутом МКС, залишається недостатньо міцним, щоб робити заклик до створення спеціального трибуналу зайвим. Навпаки, в цій ситуації такий трибунал міг би, завдяки своєчасному початку розслідувань, доповнити поточну роботу МКС у спільному прагненні до всеосяжної мети – дати переконливу з точки зору міжнародного кримінального правосуддя відповідь на звинувачення у скоєнні злочинів за міжнародним правом, у тому числі злочинів агресії, що відбувалися і відбуваються. Належним чином сформульована угода між МКС та спеціальним трибуналом могла б забезпечити прийняття скоординованого підходу.
Протягом останніх місяців розглядається низка моделей щодо створення спеціального трибуналу. У минулий понеділок міністр закордонних справ Німеччини Анналена Бербок у своїй промові в Гаазькій академії (німецька версія; англійська версія) висловила підтримку гібридному трибуналу, який би ґрунтувався на українському кримінальному праві, але був наділений міжнародним компонентом, який міг би набувати різних форм. Через кілька днів Велика Британія виступила із заявою, яка вказувала той самий напрямок. Проте такий підхід мав би серйозні недоліки: Він не розглядатиме злочин агресії як злочин згідно з міжнародним правом і, таким чином, не пояснить, чому переслідування злочину агресії стосується всієї міжнародної спільноти. Крім того, як визнає сама міністр Бербок, цілком ймовірно, що особистий імунітет, передбачений міжнародним звичаєвим правом, міг би захистити президента Путіна під час розгляду справи в такому трибуналі. Тому слід шукати істинно міжнародне рішення, як це запропонував Європейський парламент у Резолюції, прийнятій переважною більшістю минулого тижня.
Це веде до явно кращої моделі, яка передбачає укладення міжнародної угоди між ООН та Україною, в якій Генеральний секретар ООН діятиме від імені ООН на підставі запиту Генеральної Асамблеї ООН. Ця модель чітко викладена в неофіційному документі, співавторами якого наразі є Албанія, Бельгія, Естонія, Гватемала, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Маршаллові острови, Північна Македонія, Польща та Україна. Слід визнати, що не існує жодного міжнародного прецеденту, який би чітко відповідав усім основним аспектам такого способу дій. ICTY та ICTR були створені Радою Безпеки ООН; міжнародна угода між ООН та Сьєрра-Леоне, відповідно до якої був створений Спеціальний суд у cправах Сьєрра-Леоне, слідувала відповідній рекомендації Ради Безпеки ООН (діючи за відсутності повноважень, передбачених Главою VII); а Надзвичайні палати в судах Камбоджі, хоч і були створені відповідно до міжнародної угоди між ООН та Камбоджею, як це було рекомендовано Генеральною Асамблеєю ООН, інтегровані в судову систему Камбоджі таким чином, що їхній характер не є істинно міжнародним. Але відсутність прецеденту, який би прямо відповідав усім істотним вимогам, не є переконливим аргументом проти моделі, про яку йдеться. Навпаки, ця модель ґрунтується на чіткому юридичному припущенні про те, що Генеральна Асамблея ООН не створює юрисдикцію щодо злочину агресії, що могло б розглядатися як примусовий захід, а отже, виходить за межі компетенції Асамблеї, у світлі консультативного висновку Міжнародного суду справедливості ООН у справі “Деякі витрати”. Натомість Україна як одна з територіальних держав злочину і як жертва російської агресії наділена юрисдикційними повноваженнями, які вона може передати міжнародному трибуналу з метою розгляду і вирішення. Крім того, злочин агресії, грунтуючись у звичаєвому міжнародному праві, підпадає під міжнародну кримінальну юрисдикцію, яка, зрештою, укорінена в міжнародному співтоваристві загалом. Через ці дві причини Генеральна Асамблея ООН не наділить спеціальний трибунал юрисдикцією, вона лише допоможе активізувати належне міжнародне здійснення вже наявної юрисдикції. Генеральна Асамблея, однак, наділила б спеціальний трибунал істинно універсальним характером. Це мало б значення в одному важливому правовому аспекті: адже означало б, що рішення Апеляційної палати МКС у справі проти Аль-Башира про те, що передбачені міжнародним звичаєвим правом особисті імунітети, якими користуються чинні глави держав, глави урядів і міністри закордонних справ, незастосовні в міжнародних кримінальних судах, застосовувалися б також у вертикальних відносинах між відповідними російськими підозрюваними і спеціальним трибуналом. Це було б те саме, як Апеляційна палата Спеціального суду по Сьєрра-Леоне визнала незастосовним звичаєве право Ліберії на особистий імунітет щодо її тодішнього виконувача обов’язків президента Тейлора. Схвалення Генеральною Асамблеєю ООН також наділило б спеціальний трибунал саме тим ступенем легітимності, який є вкрай необхідним для забезпечення переконливості повідомлень, які має надсилати трибунал у своїй роботі. Адже позитивне голосування Генеральної Асамблеї стане найбільш вагомим з можливих підтверджень того, що розслідування обвинувачень у скоєнні злочинів агресії справді є важливим для міжнародної спільноти загалом.
Тим не менш, існує обґрунтована і вагома критика вибіркового застосування юрисдикції щодо злочину агресії в ситуації України, доки інші держави, особливо західні, залишаються не готовими ставитися до юрисдикції МКС щодо злочину агресії так само серйозно, як вони ставляться до юрисдикції щодо геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Вичерпною відповіддю на цю критику була б мобілізація державами-учасницями Статуту МКС необхідної політичної волі для усунення існуючих прогалин у законодавстві шляхом перегляду в майбутньому договору про заснування Суду. В рамках такого двостороннього підходу спеціальний трибунал був би чітко позначений як перехідний будівельний блок в архітектурі міжнародного кримінального правосуддя: Подібно до ICTY та ICTR, цей спеціальний трибунал не лише розглядатиме злочини за міжнародним правом у конкретній ситуації, але й допоможе підготувати підґрунтя для подальшого розвитку міжнародного кримінального правосуддя – прокладаючи шлях для МКС, який у майбутньому візьме на себе належну роль у судовому розгляді, але, бажано, і в запобіганні злочину агресії. У своїй промові минулого понеділка міністр Бербок прийняла такий двосторонній підхід, і вона заслуговує на похвалу за пошук принципового курсу дій.
Якою б не була політична відповідь на питання, чи вимагає своєчасне повідомлення з точки зору міжнародного кримінального правосуддя в умовах триваючої агресивної війни Росії створення спеціального трибуналу, дипломатична ініціатива в дусі Нюрнберзької обіцянки Джексона переглянути Статут МКС необхідна в будь-якому випадку. Або, за словами Прокурора Хана на засіданні ICC-ASP у грудні минулого року, адресованими державам-учасницям Статуту МКС, необхідно “дослідити, як зміцнити цю інституцію, частиною якої ви колективно є і яка була колективно побудована, щоб ми могли задовольнити потреби сьогоднішнього дня, а також вимоги завтрашнього дня”.
ФОТО: Рятувальники використовують спеціальне обладнання для пошуку людей, які опинилися під завалами багатоповерхівки, зруйнованої ракетою 15 січня 2023 року в Дніпрі, Україна. 14 січня Росія розпочала нову масовану атаку на українські міста. (Фото Юрія Стефаняка/Global Images Ukraine через Getty Images)
* * *
Про авторів:
Клаус Кресс є професором кримінального та міжнародного публічного права, завідувач кафедри німецького та міжнародного кримінального права, директор Інституту міжнародного права миру та безпеки Кельнського університету. Раніше він працював у Федеральному Міністерстві юстиції Німеччини.
Штефан Хобе є завідувачем кафедри міжнародного публічного, європейського та міжнародного економічного права, директор Інституту авіаційного, космічного та кібер-права Кельнського університету та спів-директор Кельнського центру міжнародного інвестиційного права. Викладає міжнародне право, авіаційне та космічне право в університетах Гуджарат (Індія), Софії (Болгарія), Києва (Україна), Варшави (Польща), Преторії (Південна Африка) та Парижа (Франція). Має почесні докторські ступені Софійського та Київського університетів.
Анжеліка Нуссбергер (@ahnussberger) є професором міжнародного, публічного та порівняльного права Кельнського університету, директором-засновником Академії європейського захисту прав людини, міжнародною суддею Конституційного суду Боснії і Герцеговини, віце-президенткою Венеціанської комісії Ради Європи та президенткою Асоціації німецьких юристів-конституціоналістів (Vereinigung der deutschen Staatsrechtslehrer). Вона була суддею Європейського суду з прав людини, обраною від Німеччини з січня 2011 року по грудень 2019 року, та його віце-президенткою з лютого 2017 року.