(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Максиму Віщику.)
Протягом місяця з моменту офіційного відкриття Міжнародним кримінальним судом розслідування можливих воєнних злочинів скоєних Росією в Україні продовжували накопичуватися докази тяжких злочинів російських військових проти цивільних осіб. Цього тижня з Бучі, що на околиці Києва, з’явилися шокуючі кадри, де вулицями відкрито розкидані трупи цивільного населення, а також виявлено принаймні одну братську могилу з десятками, а можливо, й сотнями тіл. У неділю президент України Володимир Зеленський публічно звинуватив російський уряд у вчиненні геноциду в Україні. Цю позицію підтримує провідний дослідник Голокосту Юджин Фінкель, який сам народився в Україні.
Що саме ми знаємо на даному етапі про характер насильства, вчиненого російськими військами проти мирного населення України? Як дослідник геноциду та збройних конфліктів, я обережний у висловленні абсолютної певності у будь-яких заявах про насильство, поки воно все ще триває. Поки ми перебуваємо у “тумані війни”, дуже важко скласти достовірну картину подій, що відбуваються на фронтах бойових дій чи на окупованих територіях. Все ж стає все більш очевидним, що російські військові вчинили в Україні тяжкі й жорстокі злочини, пов’язані з (і) невибірковим обстрілом цивільних районів, у тому числі з використанням касетних боєприпасів; і (іі) цілеспрямованими вбивствами та зґвалтуваннями цивільних осіб російськими силами. З української сторони є деякі докази значно більш обмежених порушень права війни українськими військами, таких як жорстоке поводження з російськими військовополоненими, але українська влада засудила такі порушення, заявивши, що будь-які подібні дії мають припинитися, і що наразі відповідні припущення перебувають під розслідуванням.
На відміну від апологетів таких злочинів, такі звірства є не просто неминучою частиною війни. Дослідження показали, що держави націлені безпосередньо роблять цивільних осіб своєю ціллю приблизно в 1/5 – 1/3 усіх збройних конфліктів – неприпустимо високий показник, який, однак, показує, як більшість держав у більшості випадків роблять серйозні спроби поважати правові принципи розрізнення та імунітет некомбатантів.
Проте той факт, що російські війська вчиняють такі звірства в Україні, не дивує з трьох основних причин. По-перше, російські військові мають жахливий досвід безпосередніх нападів на цивільних осіб або невибіркового перетворення їх на жертв як в Чечні, так і в Сирії. По-друге, Кремль загорнувся в жорстку ультранаціоналістичну ідеологію, яка вважає українську державу, що схиляється до Заходу, нелегітимною та значною політичною та культурною загрозою для Росії, що розбиває давній міф про те, що президент Путін є прагматичним, а не ідеологічним. Це саме той світогляд, який зазвичай асоціюється з винуватцями звірств, і який, як зазначає провідний історик Тімоті Снайдер, передбачає ефективне стирання будь-якого почуття незалежної національної ідентичності України, яке Путін представляє як штучне відхилення від міфічної єдиної російської нації. По-третє, воєнні зусилля Росії переросли в застійну кампанію, в якій конвенційна тактика не досягла цілей Путіна. Це є класичним сценарієм, подібним до радянського вторгнення в Афганістан між 1979 та 1989 роками, за яким досить жорстокі уряди часто вдаються до звірств для тероризування своїх опонентів, аби вони здалися.
Звірства, які російські війська вчинили проти мирного населення, вже є воєнними злочинами і, ймовірно, також злочинами проти людяності (для останньої кваліфікації вони повинні бути частиною “широкомасштабного або систематичного нападу, спрямованого проти цивільного населення, з усвідомленням такого нападу”, як зазначено у Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 року). Однак такі злочини автоматично не прирівнюються до “геноциду”, який має чіткий набір правових умов, викладених у Конвенції про геноцид 1948 року, а саме:
“[Будь-яка з наступних дій, скоєних з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
(а) вбивство членів групи;
(b) заподіяння тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам групи;
(c) навмисне створення для групи умов життя, розрахованих на її повне або часткове фізичне знищення;
(d) вжиття заходів, спрямованих на запобігання народженню всередині групи;
(e) примусове переміщення дітей з групи в іншу групу”.
Це складні критерії: зокрема, поняття “намір знищити [групу] як таке” є досить вимогливим і продовжує викликати суттєві правові та наукові дискусії щодо його правильного тлумачення.
Багато в чому, звісно, конкретні ярлики, які ми прив’язуємо до звірств в Україні, насправді не мають особливого значення. Хоча геноцид зазвичай називають “злочином над усіма злочинами”, звірства проти цивільного населення є звірствами, незалежно від того, є вони геноцидом чи ні. Міжнародне співтовариство визнало, принаймні після Всесвітнього саміту 2005 року, відповідальність за захист цивільного населення від звірств, незалежно від того, чи набувають ці звірства форми геноциду. Більше того, не дивно, що Зеленський використав мову “геноциду” як частину своїх зусиль для висвітлення цих звірств міжнародній спільноті.
Тим не менш, “геноцид” – це поняття з юридичними особливостями та наслідками, якими часто зловживають політики – найбільш очевидно, сам Путін, використовуючи його як фальшивий привід для свого вторгнення в Україну. Цей термін також може спотворити наше розуміння звірств, що відбуваються, потенційно таким чином, що заважатиме ефективним зусиллям зупинити їх або реагувати на них. Тому важливо чітко розуміти, коли ми говоримо про геноцид, коли ми говоримо про інші види звірств, а коли ми просто не впевнені [у кваліфікації – прим. перекладача].
Щоб зробити твердий висновок про те, що цей епізод насильства є геноцидом, нам потрібно зібрати докупи складну сукупність доказів про конкретне ставлення винних, про характер насильства, який вони вчиняють, і про зв’язки між цими двома категоріями. Щодо конкретного ставлення, то ми маємо все більше доказів підтримки ідеології геноциду серед російської політичної еліти. Найочевидніше, безладна та історично неточна промова, з якою Путін розпочав своє вторгнення, фактично заперечує існування України як незалежної нації , є ідеєю, яку він та інші високопоставлені російські чиновники пропагували роками. Важливо, що 3 квітня 2022 року російське державне інформаційне агентство “РИА Новости” опублікувало редакційну статтю, яка закликала масово вбивати український народ на тій підставі, що всі вони по суті є нацистами. “Денацифікація, – писав автор, – це неминуче також деукраїнізація”. Це класична геноцидна ідеологія, що відповідає різновидам виправдань Голокосту, геноциду в Руанді, геноциду вірмен та всіх інших серйозних випадків.
Зростання такої геноцидної риторики є надзвичайно тривожним, особливо з огляду на ширшу історичну спадщину російського та радянського насильства в Україні. Але воно саме по собі не дає прямих доказів формування політики чи військового планування. Ми не можемо просто вказати на військові сили, які вчиняють звірства, потім вказати на екстремістську риторику уряду і прямо зробити висновок, що це дві сторони єдиної операції. Урядова риторика може бути значною мірою засобом для мобілізації суспільної підтримки, для спроби тиснути на протилежну сторону, щоб вона капітулювала, або для якоїсь іншої мети та аудиторії, у поєднанні із зовсім іншими мотивами чи намірами, які фактично керують насильством “на місцях”. П’ятдесятирічні дослідження геноциду та найтяжчих злочинів постійно показують, як широкий спектр мотивів може лежати в основі такого насильства, які часто не є пов’язаними з офіційними заявами.
Тим часом дані про конкретні практики насильства, вчиненого російськими збройними силами в Україні, залишаються надзвичайно безладними. Навіть через роки після закінчення війни часто важко остаточно визначити точний характер насильства: вчені досі сперечаються, наприклад, про те, наскільки сильно керувалось геноцидними амбіціями вбивство близько 200 000 мирних жителів, переважно корінного населення майя, під час громадянської війни в Гватемалі 1966-1996 років. Ще важче оцінити це, коли звірства та воєнні злочини тривають. Ми знаємо, що російські війська чинили звірства, але не можемо достовірно оцінити їх точний масштаб. У нас є тривожні ознаки можливого планування вбивств цивільного населення, включно з початковими повідомленнями про те, що російська армія переміщує мобільні крематорії в Україну, але багато деталей залишаються непідтвердженими. Ми практично нічого не знаємо про фактичні накази, що стоять за конкретними вбивствами мирних жителів, і лише починаємо усвідомлювати, наскільки організованим і систематичним було насильство. Не випадково, що провідні неурядові організації, відповідальні за моніторинг випадків геноциду та відповідних ризиків – такі як GenocideWatch або Проєкт раннього попередження Меморіального музею Голокосту США – поки що не видали попередження про ризик геноциду щодо України. (Варто зазначити, що такі сповіщення є активними для інших держав, на які світові ЗМІ не звертають уваги: зокрема в регіоні Тіграй в Ефіопії, Афганістані, Демократичній Республіці Конго та Індії).
Отже, на підставі наявних доказів ми зараз не перебуваємо на тому етапі, коли можемо впевнено підтвердити (або спростувати), що російська влада здійснює геноцид в Україні. Але – і це дуже важливо – ми можемо дійти двох однаково критичних висновків. По-перше, російські війська вчиняють жорстокі злочини в Україні, і міжнародна спільнота має відповідальність реагувати на такі злочини. Більше того, ці злочини з високою ймовірністю становлять масові звірства: зазвичай це позначення використовується для випадків з 1000 чи більше безпосередніх цивільних потерпілих від найжорстокіших злочинів (зауважте, що це виключає більшу кількість цивільних осіб, убитих або поранених у конфлікті іншими способами). Будь-які широкомасштабні жорстокі злочини такого роду повинні викликати масове моральне та політичне занепокоєння у всьому світі, термінове засудження та відповідну реакцію.
По-друге, зростає ризик масштабних звірств в Україні, включаючи відвертий геноцид. У схвалених урядом виданнях спостерігається помітне зростання риторики геноциду в поєднанні з триваючим провалом великих досягнень Росії. Режим Путіна глибоко вкорінений і вкрай страшний. Така комбінація факторів надзвичайно небезпечна. Ми повинні очікувати, що протягом найближчих днів і тижнів з’явиться значно більше доказів насильства з боку російських військ проти мирного населення, оскільки українці відновлять контроль над районами, які раніше були окуповані або піддались нападу. Цілком можливо, що ці докази можуть вказувати або на те, що геноцид уже був скоєний, або на те, що попереднє насильство зараз загострюється до точки геноциду.
Отже, існує нагальна потреба як у масштабніших превентивних діях, так і в масштабнішому зборі даних міжнародною спільнотою разом з Україною. Переміщення фрустрованих російських сил у більш консолідовану зону окупації на сході та південному сході України породжує потенційно катастрофічну ситуацію для мирного населення, що там залишається. Охоче оприлюднення супутникових і розвідувальних даних під час підготовки до вторгнення було мудрим кроком тих, хто підтримує Україну, що послабило здатність Путіна узаконити своє вторгнення на міжнародному рівні. Цю стратегію слід продовжувати, щоб постійно тримати в центрі уваги воєнну діяльність Росії в [окупованих регіонах України].
Більш рішучі дії проти російських військових з боку тих, хто підтримує Україну, є складними, враховуючи побоювання ядерної ескалації. Але серйозний ризик значно гірших жорстоких злочинів має посилити матеріальну підтримку України. Майже у всіх випадках масових звірств єдиним по-справжньому ефективним інструментом для запобігання або припинення насильства є перемога над його виконавцями та/або виштовхування їх з території потерпілих. Це залишається актуальним та вирішальним завданням для реагування на ситуацію в Україні.
Зображення: Чоловік жестом показує братську могилу в місті Буча, на північному заході від столиці України Києва, 3 квітня 2022 року. Україна та західні країни звинуватили російські війська у воєнних злочинах після виявлення масових поховань і страчених мирних жителів під Києвом, що спонукало до активізації дій у Міжнародному кримінальному суді (Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP через Getty Images)
* * *
Про автора:
Джонатан Лідер Мейнард (@jleadermaynard) є викладачем міжнародної політики в Королівському коледжі Лондона, де він працює над питаннями геноцидів, найжорстокіших злочинів та ідеологічною динамікою політичного насильства. Його нова книга “Ідеологія та масові вбивства: радикалізована безпекова політика геноцидів і смертоносних звірств” (Ideology and Mass Killing: The Radicalized Security Politics of Genocides and Deadly Atrocities) вийде у видавництві Oxford University Press у червні 2022 року.