(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Галині Вдовенко.)
У будь-якому вимірі, російська збройна агресія проти України є руйнівною. Відтоді, як 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення Росії, понад 10 тисяч цивільних осіб було вбито і понад півмільйона людей поранено на території, яка нині всіяна мінами та небезпечно розміщеними ядерними об’єктами. Більше того, близько 3,7 мільйона цивільних осіб змушені були внутрішньо переміщені, понад 6 мільйонів шукають притулку за кордоном, а 14,6 мільйонів потребують гуманітарної допомоги. Якщо поглянути на анексію Криму та війну на Донбасі у 2014 році, то ці числа набагато більші. Це, звичайно, історія про війну – завжди і всюди.
Жахіття війни – це реальність, яка була дуже відчутною для тих, хто розробляв Статут ООН у 1945 році. 51 держава, які тоді складали новостворену Організацію Об’єднаних Націй, прагнули, згідно зі статтею 2(4) Статуту, раз і назавжди покласти край використанню війни як законного засобу державотворення. Сьогодні 193 держави-члени ООН, серед яких чимало тих, що після Другої світової війни все ще перебували під колоніальним режимом, розходяться в думках з багатьох питань, але ідея суверенітету як опори проти прямого підпорядкування з боку іноземної держави залишається основоположною.
На такому підґрунті збройна агресія Росії проти України підняла цілу низку складних питань – насамперед для українців, проте водночас і для кожної держави, що має стосунок до міжнародного права. Що означає (і чи повинен означати) суверенний імунітет перед загрозою агресії? Яку роль відіграють санкції під час стримування поведінки держави, яка свідомо порушує основоположні норми міжнародного права? Як забезпечити компенсацію жертвам війни? Яка роль міжнародного права у часи воєнного конфлікту? Дебати щодо цих та багатьох інших питань виникають та відображають виклики, як подібні, так і відмінні, у конфліктах, що відбуваються далеко за межами кордонів України.
Разом з Українською асоціацією міжнародного права, яка працювала з іншими важливими стейкхолдерами, такими як Асоціація правників України, Американське товариство міжнародного права допомогло скликати зустріч юристів-міжнародників, що відбулася 7-10 грудня 2023 року у Львові, на заході України.
Ні дата, ні місце проведення заходу не були випадковими. 9 грудня 2023 року виповнилося 75 років Конвенції ООН про запобігання геноциду та покарання за нього. 10 грудня 2023 року виповнилося 75 років Загальній декларації прав людини. Саміт проходив у залі Львівського національного університету імені Івана Франка – тій самій залі, де нацистський юрист, генерал-губернатор Ганс Франк виголосив свою сумнозвісну промову про “остаточне рішення”. Однак, учасники Саміту зібралися з відмінною метою.
Львів, що характерно, був домівкою для трьох ключових постатей у міжнародному праві, кожен з яких був змушений покинути свою домівку і зазнав особистого й непоправного впливу Голокосту. Двоє з цих юристів, Сер Герш Лаутерпахт та Луїс Зон, ще за життя були прославлені за свій величезний внесок у міжнародне право. Вплив третього, Рафаеля Лемкіна, був визнаний лише після його смерті. Усі троє були активними членами Американського товариства міжнародного права, де обговорювалися їх нові та радикальні на той час ідеї.
Лаутерпахт, як відомо багатьом читачам, розробив концепцію злочинів проти людяності та сформував нормативні засади визнання ролі особи в міжнародному праві, що знайшло відображення у Загальній декларації прав людини.
Зон відіграв ключову роль у фундаментальних моментах створення Організації Об’єднаних Націй, допомагаючи концептуалізувати статтю 51 Статуту ООН про право на самооборону, а пізніше – забезпечити юрисдикційний режим Міжнародного Суду ООН.
Лемкін, обурений знищенням людей за ознакою їх групової приналежності, запровадив термін “геноцид”, створив понятійну правову концепцію злочину геноциду та наполегливо добивався ухвалення Конвенції ООН про Геноцид.
Ландшафт міжнародного права суттєво змінився з часів Лемкіна, Зона та Лаутерпахта, і сьогодні Україна ставить під сумнів прості бінарні системи. Як обговорюють Патрик Лабуда і Тарас Лешкович, у майбутньому есе на цьому симпозіумі, Україна розташована в регіоні, який неможливо відокремити від її історії колоніалізму, расизму і широкої імперської боротьби. Україна не піддається категоризації як частина “Заходу” чи “Глобального Півдня”, проте значна частина наукової літератури намагається прийняти цю реальність. Як показують ці та інші автори, взаємодія з міжнародним правом в Україні – або в контексті будь-якої іншої країни – сьогодні вимагає балансу між універсальними принципами права та специфічними контекстами, в яких воно застосовується.
Під час зустрічі у Львові в грудні 2023 року, усвідомлюючи історичне значення місця, де ми зібралися, українські та закордонні юристи-міжнародники обговорювали, слухали, дебатували, вчилися і зобов’язалися підтримувати постійний діалог про те, що міжнародне право означає, повинно і може означати для України, а також про те, що агресія Росії проти України означає, повинна і може означати для міжнародного права зараз і в майбутньому.
Наше рішення започаткувати такий симпозіум конкретно в цей день є також усвідомленим. Сьогодні ми знаходимося на півдорозі між двома важливими річницями. Одна з них широко відома – 24 лютого виповнюється два роки з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте раніше цього тижня відбулася ще одна річниця, про яку майже не згадували за межами України: 20 лютого виповнилося десять років відтоді, як Росія спробувала анексувати Крим. Значна частина міжнародної спільноти засуджує ці дії, а Сполучені Штати очолюють коаліцію, яка запроваджує санкції у відповідь на ці дії. Але, можливо, нездатність держав достатньо жорстко протистояти зухвалим порушенням міжнародного права Путіним у 2014 році, а до того – в Чечні та Грузії, відкрила йому простір для подальших дій.
Подібно до метастазів, порушення міжнародного порядку в Криму поширилося на східну Україну, а потім і на решту території країни, що стало каталізатором набагато глибших питань щодо збереження міжнародного правопорядку. Як писав на цих сторінках український юрист-міжнародник Максим Віщик всього через три тижні після повномасштабного вторгнення Росії: “Міжнародне право ніколи не було альтруїстичним, всемогутнім чи всемилосердним: ми звикли романтизувати його, сидячи в наших безпечних домівках далеко від Донбасу, Сирії, Афганістану, Руанди чи Балкан”.
Звичайно, порівняно невелика кількість людей, в глобальному розумінні, коли-небудь мали розкіш романтизувати міжнародне право. Безумовно, для Лемкіна, Зона й Лаутерпахта недоліки міжнародного права відчувалися дуже гостро. Але вони також були переконані, що якими б не були його вади, шлях вперед вимагає зміцнення і переосмислення міжнародного права, а не відходу від нього. Повертаючись до слів Віщика: “Ми можемо звинувачувати міжнародне право в його неспроможності запобігти війні в Україні чи зупинити її, і ми маємо моральне право це робити. Але ми зустріли війну в Україні з тим інструментарієм, який був недоступний нашим попередникам у 1914 та 1939 роках. Лише завдяки твердій позиції юристів-міжнародників попередніх епох, їхній вірі в цінності, за які вони боролися, їхньому терпінню та передбачливості, міжнародне право еволюціонувало далеко поза те, де воно було століття тому”.
В рамках цього заходу ми запросили декого з тих, хто відвідав Львів, поділитися своїми думками щодо питань, які є специфічними для України, але мають велике значення для майбутнього розвитку міжнародного права в глобальному сенсі. Протягом наступних місяців будуть опубліковані відповідні есе:
- Антон Кориневич та Марні Чік про Відстоювання законних прав України;
- Іван Городиський про Суверенний імунітет перед загрозою агресії та звірства;
- Фабриціо Гуарілья про Міжнародні злочини у формуванні екосистеми підзвітності;
- Перрі Бечкі про роль санкцій у стримуванні поведінки Російської Федерації;
- Захар Тропін про Цивільну компенсацію
- Люсінда Лоу про Право та Розвиток
- Юлія Фисун про Повернення, Післявоєнну міграцію та Інклюзивність
Доповідь підготовлена за редакції Катерини Бусол, Ольги Буткевич, Майкла Купера, Ребекки Гамільтон, Грегорі Шаффера та Світлани Старосвіт.
* * *
Ольга Буткевич – Президентка Української асоціації міжнародного права та завідувачка кафедри міжнародного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Ребекка Гамільтон (@bechamilton) – виконавча редакторка журналу Just Security та доцентка юридичного факультету Американського університету, юридичний коледж Вашингтону.
Грегорі Шаффер (@gregorycshaffer) – Президент Американського товариства міжнародного права та професор міжнародного права Університету Джорджтауна ім. Скотта К. Гінзбурга.