(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Катерині Бакай.)
3 березня Михайло Подоляк, радник керівника Офісу Президента України Володимира Зеленського, повідомив, що російські та українські учасники переговорів домовилися про необхідність гуманітарних коридорів в Україні. Це оголошення пролунало в розпал наростаючої гуманітарної кризи та після закликів щодо створення таких коридорів від українських посадовців та міжурядових організацій, як-от Всесвітньої організації охорони здоров’я. Домовленість стала результатом другого раунду перемовин між російськими та українськими сторонами у Білорусі щодо припинення вогню.
Призначення таких гуманітарних коридорів мало бути подвійним: евакуація цивільного населення та доставка медикаментів та продуктів харчування. Методом встановлення цих коридорів мало бути тимчасове припинення вогню в обмежених географічних районах, узгоджених як коридори. Обговорювані розташування та дата імплементації цих коридорів не були оприлюднені 3 березня. Проте учасники переговорів, схоже, погодили, що коридори будуть встановлені лише на обмежений термін — час, необхідний українському цивільному населенню для евакуації із атакованих міст.
Після цього оголошення мери портових міст Херсона та Маріуполя відновили свої заклики щодо організації гуманітарних коридорів; при цьому мер Херсона заявив, що російські військові не співпрацюють за домовленістю, а мер Маріуполя вимагав таких коридорів для виводу міста «з облоги». 5 і 6 березня, на обмежений період часу, було домовлено про евакуацію цивільного населення з міст Маріуполя та Волновахи. Однак ці спроби провалилися через обстріли, які, як повідомляється, здійснювалися Росією в цей час. 7 березня російські військові оголосили про ще одне припинення вогню для гуманітарних коридорів у Києві, Харкові, Маріуполі та Сумах – коридорів, які вели б до Білорусі, Росії та інших міст України. Обстріл з боку російських військ знову перешкодив евакуації в Маріуполі, при цьому МКЧХ (Міжнародний Комітет Червоного Хреста – прим. перекладачів) зазначив, що запропонований шлях виходу з міста насправді був замінований. Це очевидне зловживання гуманітарними коридорами та подальша втрата довіри відображають деякі з частих труднощів, що виникають під час встановлення гуманітарних коридорів. На тлі згаданих подій ця стаття узагальнює ключові моменти, що стосуються історії та призначення гуманітарних коридорів, а далі окреслює деякі недоліки та ризики цих інструментів у нинішній кризі.
Гуманітарні коридори: історія та призначення
Гуманітарні коридори мають довгу історію в забезпеченні допомоги цивільному населенню під час міжнародних збройних конфліктів (МЗК), неміжнародних збройних конфліктів (НМКК) і, віднедавна, під час міграції. Вони описуються як «дуже обмежений вузький простір […] через який цивільному населенню, що перебуває в небезпеці, постачається допомога і/або забезпечується евакуація». Резолюції Генеральної Асамблеї ООН і Ради Безпеки називають їх по різному – «коридори тимчасової допомоги», «тимчасові зони безпеки» та «безпечні коридори». Часто гуманітарні коридори перетинаються з суміжними поняттями, такими як припинення вогню, тимчасове припинення бойових дій, гуманітарні паузи та дні спокою, однак коридори відрізняються від цих концепцій своєю просторовістю та часовістю.
Віднедавна гуманітарні коридори були встановлені деякими резолюціями Ради Безпеки ООН задля подолання «вимоги згоди» щодо гуманітарної підтримки. Відповідно до статті 70 (1) Першого Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, для надання гуманітарної допомоги під час МЗК вимагається згода держави, хоч вона і не може свавільно відмовити надати таку згоду. Однак така згода не потрібна, якщо Рада Безпеки видала зобов’язуюче рішення. У випадку з Сирією, Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 2165, якою давала дозвіл на чотири гуманітарні транскордонні коридори між Туреччиною (Баб Аль-Хава і Баб Ель-Салам), Йорданією (Аль-Рамта), Іраком (Аль-Ярубія) і Сирією. Однак якщо держави готові надавати гуманітарну допомогу, про що, найімовірніше, йдеться у нинішніх обговореннях щодо гуманітарного коридору, така вимога щодо згоди уже задоволена.
Гуманітарні коридори здатні частково втілити зобов’язання сторін конфлікту за міжнародним гуманітарним правом – а саме ті, що пов’язані з передачею медикаментів, обладнання та персоналу, а також передачі основних продуктів харчування. У статті 23 Четвертої Женевської конвенції зазначено, що сторони конфлікту повинні дозволяти пропуск медичних та санітарних вантажів, а також предметів, що є необхідними для релігійних обрядів. Окрім цього, це положення вимагає від таких сторін дозволити «вільне пропускання всіх посилок з найважливішими продуктами харчування, одягом і тонізуючими засобами, призначеними» для особливо вразливих груп населення, а саме «дітей, молодших 15 років, вагітних жінок та породілей». І хоч прямо не вказано, облоги, що зараз, як здається, з’являються у деяких містах України, створюють передумову для цього положення. Стаття 70 Першого Додаткового протоколу до Женевських Конвенцій розширює статтю 23, збільшуючи «коло тих, кому надається [допомога] до всього цивільного населення». Таким чином, гуманітарні коридори можуть бути засобом надання можливості та сприяння безперешкодному проходженню таких вантажів, обладнання та персоналу.
Окрім виконання цих зобов’язань і задоволення нагальних потреб цивільного населення, гуманітарні коридори можуть стати точкою відліку або можливістю для ширших мирних переговорів. База даних мирних угод Единбурзького університету містить 19 мирних угод, у яких погоджуються, обговорюються або містяться детальні положення щодо таких коридорів. Серед них Аруська угода про мир і примирення для Бурунді, Лусакська угода про припинення вогню для Демократичної Республіки Конго, Відновлена угода про розв’язання конфлікту в Республіці Південний Судан (R-ARCSS) і Худненське перемир’я аль-Забані, Керії та аль-Фу-аа для Сирії.
Недоліки та ризики
Гуманітарні коридори, однак, не позбавлені недоліків та ризиків.
Перш за все, гуманітарних коридорів аж ніяк не достатньо для повного виконання зобов’язань сторін за статтями 23 та 70. Ці зобов’язання щодо забезпечення доступу до гуманітарної допомоги поширюються на все постраждале цивільне населення на весь період конфлікту. Такі зобов’язання не можуть бути виконані шляхом встановлення коридорів, що є географічно та часово обмеженими.
Крім того, гуманітарні коридори опираються на значний рівень довіри, яка може бути загрозливо швидкоплинною в розпал збройного конфлікту. Там, де коридор забезпечують протиборчі армії, а не нейтральна третя сторона, координація та комунікація може бути з легкістю порушена, що матиме руйнівні наслідки. Такі збройні сили можуть до прикладу, побоюватися, що ці безпечні коридори використовуються озброєними противниками для переміщення зброї та військових засобів. До того ж, гуманітарні волонтери та цивільне населення, які покладаються на ці коридори, повинні довіряти тому, що їх безпечно використовувати. Ця довіра може бути досить низькою в українському контексті. Під час битви за Іловайськ на сході України у 2014 році українська армія та добровольчі загони, яких оточили в місті, відступили через те, що вони вважали гуманітарним коридором, – президент Росії Володимир Путін начебто звернувся до лідерів проросійських сепаратистів з проханням надати «гуманітарний коридор, щоб уникнути безглуздих жертв». Проте колони, що відступали, були обстріляні, в результаті чого сотні солдатів загинули. І хоч цей інцидент стосувався військового гуманітарного коридору, а не запропонованих тут цивільних гуманітарних коридорів, така відмінність може бути несуттєвою: українське цивільне населення може сумніватися в тому, що вони можуть покладатися на російські війська для забезпечення безпеки коридору. Додатковий досвід Чечні та Сирії свідчить про те, що росіяни насправді можуть використовувати гуманітарні коридори як тактику для деморалізації цивільного населення. Ці побоювання лише підкреслюються обстрілами Маріуполя під час нібито пауз для гуманітарного коридору 5, 6 і 7 березня.
Крім того, якщо ці коридори зосереджені на евакуації, їхнє значення є обмеженим для цивільних осіб, які не можуть виїхати, – наприклад, літніх людей, людей з інвалідністю або немічних, – або осіб, які не хочуть виїжджати. У Сирії 35 гуманітарних організацій підписали заяву, в якій висловили занепокоєння стосовно спільної російсько-сирійської пропозиції щодо створення нібито «гуманітарних коридорів», спрямованих на евакуацію зі східного Алеппо. Вони побоювалися, що це вузьке вікно може бути одночасно прикриттям для того, щоб атакувати цивільних, які залишилися, і що воно змушує зробити неможливий вибір «між втечею в обійми нападників або залишанням в оточеному районі під продовжуваним бомбардуванням». Якщо гуманітарний коридор відкритий для надання медичної допомоги та продуктів харчування лише поки триває евакуація, цивільні особи, які залишаються, стають дедалі вразливішими після того, як евакуація припиняється. І ті особи, які залишаються, однозначно не перетворюються на легітимні військові цілі. Альтернативою коридору, який часово прив’язаний до евакуації, є щотижнева 48-годинна «гуманітарна пауза», до якої закликала ООН у контексті конфлікту в Сирії. Що ж стосується «втечі в обійми нападників», то тут є тривожна паралель із оголошенням 7 березня гуманітарних коридорів, які ведуть до Росії та Білорусі. Як заявив великобританський Міністр Європи Джеймс Клеверлі: «Надавати шляхи евакуації в руки тієї країни, яка зараз руйнує вашу, – це нонсенс». Такі коридори в Росію та союзницю Росії, Білорусь, потенційно навіть можуть вважатися незаконними депортаціями, що є військовим злочином за Женевськими Конвенціями.
Первинна угода між Росією та Україною про необхідність гуманітарних коридорів виглядала позитивним зрушенням. Нестійким, недовершеним і ризикованим, але позитивним. Однак події наступних днів показали, що неможливо знати наперед, що насправді означають ці угоди, – чи буде Росія їх виконувати, і чи може українське цивільне населення та гуманітарні волонтери їм довіряти достатньо, аби ними скористатися. З точки зору українців, які бояться за своє життя, і гуманітарних організацій, які прагнуть їм допомогти, чи є обіцянка гуманітарного коридору цинічною витівкою, чи дає надію?
Вацлав Гавел, покійний президент Чехії, якось написав стосовно надії, що це «не те ж саме, що й оптимізм. Це не переконання, що щось вдасться добре, а впевненість у тому, що щось має сенс, незалежно від того, як воно вдасться. [Надія] дає нам сили жити і постійно пробувати нове, навіть в умовах, які здаються такими ж безнадійними, як наші, тут і зараз». Гавелу був знайомий відчай від вторгнення російських танків – він став відомим як дисидент після придушення Росією Празької весни 1968 року. Його перспектива пропонує нам мудре міркування про те, що наполягання на гуманітарних коридорах, на ширшій повазі до гуманітарного права та захисту життя цивільних є правильним, навіть в тих умовах, які свідками яких ми є сьогодні. І хоч це може здаватися марним саме в збереженні цієї впевненості – переконання, що ці зусилля мають сенс, – може існувати вузький промінь надії.
ЗОБРАЖЕННЯ: Чоловік тримає дитину, тікаючи з міста Ірпінь, на захід від Києва, 7 березня 2022 року. – Російські війська в понеділок бомбардували українські міста з повітря, суші та моря, попереджаючи, що вони готуються до штурму столиці Києва, в той час як перелякані мирні жителі вже другий день не могли втекти з оточеного Маріуполя. (Фото: ARIS MESSINIS/AFP через Getty Images).
* * *
Про автора:
Девід Матіас, MPhil (Оксфорд), BCL/LLB (McGill) є кандидатом докторських наук у Кембриджському університеті, стипендіатом Gates Cambridge у Центрі міжнародного права Лаутерпахта. Слідкуйте за ним у Twitter (@DavidgMatyas)