This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Ользі Рудевич.
Примітка редактора: Центр Рейсса з питань права і безпеки та Just Security випускають серію публікацій “Що вам потрібно знати: дослідження закону у війні Росії проти України”. У коротких інтерв’ю формату “запитання-відповідь” із провідними експертами ми досліджуємо деякі з найбільш нагальних і невирішених правових питань у трагічному конфлікті, який загрожує змінити міжнародний правовий і політичний ландшафт на довгі роки.
З. Посилена військова кампанія Росії проти України триває вже більше року. На що слід звернути увагу міжнародним юристам на цьому етапі конфлікту?
В. На мій погляд, найважливішим питанням для юристів і політиків є те, як зупинити члена Ради Безпеки, наділеного правом вето, від знищення сусідньої країни, не спровокувавши при цьому глобальний збройний конфлікт або ядерну війну. Міжнародно-правові режими індивідуальної та державної відповідальності явно не змогли зупинити зухвало протиправну поведінку Росії. Тим не менш, вони все ще надають важливу основу для покарання окремих осіб і дозволяють Україні домагатися реституції, компенсації та сатисфакції. Юристам і політикам, які не беруть безпосередньої участі у спробах покласти край кровопролиттю, є сенс замислитися над тим, що буде далі.
З. Протягом останніх кількох тижнів відновилися заклики використовувати російські активи, що знаходяться за кордоном, як джерело відшкодування збитків від наслідків незаконної російської агресії або для інших цілей. Але конфіскація російських активів піднімає складні міжнародно-правові питання, особливо коли ці активи є державними. Які ключові юридичні питання залишаються невирішеними та якими повинні бути дії держав щодо заморожених російських активів, що знаходяться у їхній юрисдикції?
В. Згідно з міжнародним правом, Росія несе державну відповідальність за шкоду, заподіяну її вторгненням в Україну. Це означає, що Росія несе відповідальність як за міжнародним правом, так і за внутрішнім законодавством України. (Держави, які допомагали і сприяли Росії, також несуть державну відповідальність.) Тим не менш, добровільна реституція з боку Росії немислима за нинішнього режиму і, ймовірно, буде політично неможливою за майбутнього режиму. Усвідомлюючи це, держави, які мають юрисдикцію над російськими активами на своїй території, намагаються забезпечити, щоб такі активи можна було використати для відшкодування принаймні частини шкоди, завданої російською агресією. Дехто навіть запропонував передати ці активи Україні для фінансування її самооборони.
Як правило, іноземні держави мають імунітет у судах інших країн щодо своїх некомерційних дій. Українські суди постановили, що це правило не застосовується в умовах російської агресії. У будь-якому випадку, російських активів в Україні явно недостатньо для компенсації потерпілим і “відновлення становища, яке існувало до вчинення протиправного діяння”, що є метою реституції. Саме тому вживаються зусилля для виявлення російських активів, розташованих в інших країнах, які можна було б використати для цієї мети.
Як ми зі Скоттом Андерсоном пояснювали у попередній публікації, і як Пол Стефан додатково дослідив, існують різні категорії пов’язаних із Росією активів, розташованих у іноземних юрисдикціях. Щодо кожної із них виникають правові та політичні питання, які заслуговують на ретельний розгляд. Наприклад, міжнародне право надає імунітет активам іноземних центральних банків, як це задокументувала Інгрід (Вюрт) Брунк. Хоча існує певний простір для дискусій щодо того, чи підпадає звичайне заморожування активів під дію доктрин імунітету, на мою думку, набагато складніше стверджувати, що конфіскація активів не прирівнюється до примусового виконання, яке б суперечило імунітету іноземної держави (хоча дехто вважає, що юрисдикційні імунітети обмежують дії лише судів, тоді як принцип недоторканності та інші доктрини міжнародного права можуть обмежувати дії інших урядових суб’єктів). Більше того, “де-доларизація” у відповідь на санкції США, яку Росія проводить з 2014 року, ймовірно, підриває глобальну економічну могутність США та їхні майбутні важелі впливу, що вказує на можливі політичні недоліки заморожування та конфіскації державних активів Росії.
Конфіскація недержавних активів (приміром, яхти олігарха) загалом не викликає питань щодо імунітету; водночас, вона має бути обґрунтованою згідно з національним законодавством. Країни, які запровадили прискорені процедури конфіскації активів російських олігархів, повинні поважати внутрішній конституційний захист приватної власності. З практичної точки зору, оскарження власниками конфіскованих активів належної правової процедури в національних судах може бути довготривалим і дорогим процесом. Що стосується принципів, то верховенство права забороняє урядам нехтувати процесуальними та матеріальними засобами захисту індивідуальних прав заради міркувань доцільності.
Конфіскація активів (цивільна чи кримінальна), безумовно, є потенційним наслідком участі у злочинній діяльності. Міністерство юстиції США обґрунтовує деякі зі своїх конфіскацій звинуваченнями в ухилянні від санкцій та відмиванні грошей, а також інших порушеннях. Аналогічні заходи вживають канадські органи влади, використовуючи нещодавно прийнятий закон про конфіскацію активів. На додаток до дотримання національних правових норм, конфіскація іноземних приватних активів повинна відповідати міжнародному праву, що регулює експропріацію. Загалом міжнародне право вимагає, щоб експропріація іноземних приватних активів слугувала публічним інтересам і була недискримінаційною, а уряд відповідної країни надавав швидку, адекватну та ефективну компенсацію за них. Цивільна або кримінальна конфіскація активів, проведена відповідно до національного законодавства, як правило, не вважається незаконною експропріацією. Водночас країни, що здійснюють конфіскацію, повинні пам’ятати про потенційні юридичні проблеми – особливо з огляду на те, що їм важливо не втратити можливість відстоювати право на компенсацію для своїх громадян, чиї активи можуть бути розташовані за кордоном.
З. Дехто стверджує, що багатство олігархів не має вважатися приватною власністю, оскільки воно пов’язане з путінською корупційною експлуатацією державних ресурсів Росії. Чи має цей аргумент вагу?
В. Корупція та авторитаризм часто йдуть пліч-о-пліч. Надзвичайне багатство багатьох політично пов’язаних російських олігархів імовірно є результатом фінансових злочинів, приховуванню яких сприяли поблажливі правові, контрольні та банківські режими в інших країнах. Із погляду права та справедливості, необхідні для відновлення України ресурси мають надходити з Росії, особливо від тих, хто збагатився за рахунок суспільства та уможливив деструктивну поведінку Володимира Путіна. Здійснити такий перерозподіл, однак, набагато складніше, ніж може здатися на перший погляд. З юридичного аспекту, наразі немає підстав вважати приватні активи державними, а отже, такими, що не підпадають під дію належної правової процедури та захисту від експропріації. Окрім того, хоча закон про експропріацію, як правило, захищає приватні активи, державний імунітет передбачає захист від примусового стягнення активів іноземної держави, які використовуються в некомерційних цілях.
Усе це не означає, що країни повинні відмовитися від можливості конфіскації російських активів. Існують креативні аргументи на користь того, що конфіскація є допустимим контрзаходом, покликаним спонукати Росію до виконання своїх юридичних зобов’язань, включно із зобов’язанням надати реституцію. Генеральна Асамблея ООН визнала, що з погляду міжнародного права Росія повинна “нести юридичну відповідальність за всі свої протиправні міжнародні діяння, включно з відшкодуванням завданої шкоди”. (Як відомо, Росія має право вето в Раді Безпеки ООН, а це означає, що Генеральна Асамблея стала голосом міжнародної спільноти з питань, що виникають у зв’язку з російською агресією в Україні). Також можливо, що міжнародний трибунал зрештою присудить Україні компенсацію за завдані збитки – наприклад, у справі України проти Росії у Міжнародному суді ООН або в справах, що розглядаються у Європейському суді з прав людини. Використання заморожених активів для відшкодування збитків може потенційно зменшити деякі правові та політичні проблеми, пов’язані з односторонніми конфіскаціями.
Відповідно до чинної міжнародно-правової бази, право вето Росії в Раді Безпеки блокує шлях, передбачений Статутом ООН для забезпечення дотримання міжнародного права проти непоступливих держав. Слід вітати новий імпульс до пошуку креативних юридичних маневрів, які б спонукали постійних членів Ради Безпеки дотримуватися своїх міжнародно-правових зобов’язань. Водночас, враховуючи природу міжнародного права і юридичних претензій, слід очікувати, що будь-які обґрунтування, використані для захоплення державної або приватної власності за цих обставин, будуть використовуватися і в майбутніх ситуаціях. Те, як юристи, політики і політичні лідери формулюють міжнародно-правове обґрунтування наших дій сьогодні, визначатиме матеріально-правові норми, що регулюватимуть конфіскацію активів у майбутньому, а також створюватиме нові шляхи для децентралізованого примусового звернення стягнення за відсутності дієздатної Ради Безпеки.
* * *
Про авторку:
Чимен Кейтнер – Професорка Альфреда та Ганни Фромм у сфері міжнародного права юридичного коледжу Гастінгса Каліфорнійського університету. У 2016-2017 роках працювала радницею з питань міжнародного права у Державному департаменті США. Слідкуйте за нею у Twitter (@KeitnerLaw).
