(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Юрію Угрину та Марті Попик.)
Вторгнення Володимира Путіна в Україну збурило наплив економічних, спортивних та культурних санкцій проти Росії. Хвиля осудження пронеслася навіть серед впливових росіян, як і антивоєнні протести в більш, ніж 50 російських містах, незважаючи на роки репресій, які вичистили громадянське суспільство країни. Безпрецедентний потік глобального несхвалення породив надію на появу опозиції в межах Росії, чи то серед еліти, чи то серед громадян, чи обох, яка була б достатньою, щоб змусити Путіна відступити. Наприклад, американські урядовці та інші припускають, що тіла вбитих на війні російських окупантів, які повертаються в пакетах, або ж зображення їхніх тіл, залишених на полі бою, можуть налаштувати російську громадську думку проти війни. Але, якщо Кремлю вдасться успішно придушити таку інформацію, чи захоплення танкового батальйону матиме відлуння в Росії, якщо ніхто там не почує про це?
Спекуляції про те, що може вплинути на подальші дії Путіна, вказують на те, що будь-яке значне зрушення в його планах може суттєво залежати від того, хто переможе в інформаційній війні. Кремль і підконтрольні ним ЗМІ подають навіть надзвичайні економічні санкції як вину Сполучених Штатів та Європи, та вважають їх невиправданими, оскільки Росія лише “захищає” себе чи свою російську братію за кордоном.
Ще пройшло небагато часу, але те, як ця інформаційна війна розгортається всередині Росії дає нам розуміння факторів впливу. Вони включають ефективність змісту інформування з обох сторін, способи комунікації, їх географічне охоплення в країні з 11 часовими поясами і 145 мільйонами людей, здатність Кремля контролювати інформацію, а також здатність російської громадськості та громадянського суспільства обійти цей контроль. І зрештою, вплив має ще менш відома змінна: наскільки Путін може піддаватися впливу громадської чи елітарної думки.
Інформування та російська громадська думка
Поки що тези проти вторгнення були різноплановим і потужним як за межами, так і всередині Росії. На додаток до відновленої єдності НАТО та її численних глобальних союзників щодо запровадження суворих санкцій та ізоляції Росії, як дипломатичної, так і фінансової, міжнародні спортивні та культурні організації не допустили Росію до участі в ключових заходах. Крім того, російські знаменитості ризикнули публічно висловитися, як наприклад, журналіст і відеоблогер Юрій Дудь, ютуб канал якого налічує майже 10 мільйонів підписників і чий проривний фільм 2019 року про сталінські репресії в північно-східному регіоні Росії набрав 27 мільйонів переглядів. Він опублікував антивоєнне повідомлення після початку вторгнення, зазначила Ізабелла Табаровська, старша програмна співробітниця Інституту Кеннана у Центрі Вілсона у Вашингтоні, округ Колумбія. На сторінці Юрія досі розміщена фотографія зруйнованого війною житлового будинку в Україні.
Ще до вторгнення російський опозиціонер Володимир Кара-Мурза виділив перелік російських культурних “ікон”: відомого письменника, піаніста, чемпіона з тенісу, – які виступали проти військового втручання. Дмитро Альперович, співзасновник і колишній технологічний директор компанії з кібербезпеки CrowdStrike, а нині голова некомерційної організації Silverado Policy Accelerator, написав у твіттері 1 березня: “Ряд російських олігархів, акторів, телеведучих тощо виступають проти цієї війни у таких масштабах, яких ми насправді ще не бачили, принаймні, з часів Першої чеченської війни 1990-х років”. Понад 2000 росіян зі світу мистецтва та культури підписали відкритий лист проти війни, повідомляє французьке інформаційне агентство AFP.
І такі повідомлення можуть знайти схвалення: “Більшість росіян не підтримують відправку військ в Україну та не купуються на наратив Кремля про ставлення до Заходу як до ворога”, – написав Кара-Мурза, який був двічі отруєний у Росії в результаті нападів, які багато спостерігачів приписують російському уряду.
Він процитував дослідження та опитування групи політологів Washington Post, які повідомили, що “незважаючи на те, що Росія є автократією, її лідери звертають увагу на суспільні настрої. Наші нові дані опитування вказують на те, що вторгнення в Україну важко “продати” в Росії”. Історичні дані опитувань демонструють, що громадська підтримка росіянами збройного втручання в Україну зменшилася вдвічі з 2016 року, а грудневе опитування показало, що “лише 8 відсотків вважають, що Росія має направити військові сили для боротьби проти українських урядових військ”.
Водночас російський уряд веде жорстку боротьбу в ефірі та в Інтернеті, щоб переконати своїх громадян, що війна в Україні – це не війна, а скоріше “спеціальна операція”, і що це праведна кампанія захисту батьківщини від загроз НАТО та/або України, яку Кремль фальшиво змальовує як керовану “нацистами”, “симпатиками нацистів” чи “фашистами”, – зазначає Табаровський. Чиновники вказують новинним медіа, як саме говорити про війну. Офіційно схвалена риторика часто нагадує більш благородну боротьбу Росії проти нацистів у Другій світовій війні, конфлікті, відомому як “Велика Вітчизняна війна”, який віртуозно подавали за захисну кампанію в боротьбі за складних обставин.
Агресія проти України “суперечить чомусь дуже фундаментальному в російській ідентичності”, – пояснює Табаровський. “Я думаю, що американцям іноді важко зрозуміти, наскільки близькі ці спогади і наскільки вони реальні – це сімейна історія та все інше. Тож коли ви кажете, що хтось є “нацистом”, це те саме, що говорити, що він диявол. Частково саме тому [Путін] використовує ці аналогії та цю мову. І тоді, звичайно, він повинен сказати, що “ми збираємося звільняти – ми не агресори; ми там, щоб звільнити”. Тому він намагається достукатися до тієї частини національної ідентичності, яка говорить, що якщо ви ведете війни, то ви ведете війни, які звільняють вашу землю, які звільняють вашу територію від окупанта”.
Ідея про те, що “пакети з тілами” змінять російську громадську думку також є особливістю інформаційної війни. Міністерство внутрішніх справ України збільшило ставку на цю ідею, створивши веб-сайт і телеграм-канал, який, як пояснюють чиновники, має подвійну мету: встановити зв’язок між російськими родинами та їхніми солдатами, що потрапили в полон до ЗСУ, та надавати інформацію про загиблих у війні. Times описав відео, на яких полонені російські солдати дзвонять додому і кажуть: “Мама і тато, я не хотів сюди приходити. Вони мене змусили”. The New York Times повідомляє, що назва веб-сайту 200rf.com є “похмурим посиланням на Cargo 200, військове кодове слово, яке використовувалося Радянським Союзом для позначення тіл солдатів, поміщених в оцинковані труни для транспортування подалі від поля бою; це евфемізм для військ, загиблих на війні”. Російський уряд негайно заблокував сайт.
Ефект будь-яких західних санкцій можна пояснити російському суспільству, принаймні до певної міри, звинувачуючи Сполучені Штати і Європу, а не їхній власний уряд, “так, як сказав їм Путін”, – каже Табаровський. “Вони просто знайдуть у всьому цьому підтвердження”. Російське суспільство відоме своєю очевидною здатністю протистояти великим економічним труднощам заради того, що вони вважають, піде на користь національній гордості чи виживанню, хоча ступінь серйозності нинішнього цунамі санкцій може поставити під сумнів цю толерантність.
Канали зв’язку та кінцева ціль
Чи якесь з цих повідомлень з будь-якої сторони попаде в ціль, суттєво залежить від того, хто володіє достатнім або ж переважним контролем над каналами зв’язку. В рамках своєї кампанії з придушення опозиції Путін протягом двох десятиліть при владі закріпив ефективний контроль за більшістю великих ЗМІ, а особливо за телекомпаніями. Ці медіа-програми тепер постійно доводять кремлівські тези до крайнощів. Як один з безлічі прикладів, посеред кількох тижнів, коли Путін та його високопосадовці завуальовано або прямо посилалися на російську ядерну зброю у своїх спробах відвернути те, що вони вважали б втручанням у захоплення України, репортер New York Times Іван Нечепуренко опублікував знімок екрана з ведучим Першого каналу (Росія), який заявляв: “Загалом російські підводні човни можуть запустити понад 500 ядерних боєголовок, які б знищили США та всі країни НАТО… Навіщо нам мир, якщо в ньому не буде Росії?”.
Комітет захисту журналістів повідомив, що 26 лютого “російський державний інтернет-регулятор Роскомнагляд заявив, що ЗМІ можуть публікувати лише офіційні урядові повідомлення про конфлікт в Україні. Якщо видання не виконають вимоги, Роскомнагляд погрожує заблокувати їхні сайти”. Фінансоване урядом США “Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода” повідомило 26 лютого, що Роскомнагляд “наказав ЗМІ видаляти повідомлення, в яких в описі вторгнення використовуються слова “напад”, “вторгнення” або “оголошення війни” та розпочав розслідування проти кількох ЗМІ за порушення протоколу.
Цього тижня Кремль виключив з ефіру та заблокував веб-сайти двох останніх незалежних телекомпаній – телеканалу “Дождь” і радіо “Эхо Москвы”, обидва з яких були об’єктами розслідування. Раніше вони не домінували в ефірі, багато в чому через роки репресивних дій уряду проти них, але “Эхо Москвы”, незважаючи на належність до медіа-підрозділу “Газпрому”, має довгу традицію незалежності та відданих послідовників. Не зрозуміло, наскільки доступними є ті чи інші заблоковані веб-сайти для користувачів, які використовують віртуальні приватні мережі (VPN), але російський уряд вже у вересні заблокував доступ до шести VPN-сервісів, стверджуючи, що вони сприяють порушенням російського законодавства. До речі, сьогодні [3 березня] ЗМІ повідомили, що керівництво “Эхо Москвы” вирішило повністю ліквідувати станцію. 1 березня Держдепартамент США заявив, що російський парламент, який також фактично підконтрольний Путіну, розгляне закон, який передбачає кримінальну відповідальність до 15 років ув’язнення за “неофіційне” повідомлення про нове вторгнення Росії в Україну.
Соціальні мережі, безумовно, залишаються важливою ареною інформаційних воєн у вторгненні Росії. Сам Президент України Володимир Зеленський намагався спілкуватися безпосередньо з російським народом у відеозверненнях, розповсюджених онлайн, у новинах та в соціальних мережах. Коли Путін фактично оголосив війну, Зеленський попередив росіян їхньою мовою, що їхні лідери розпочинають те, що може стати “великою війною на європейському континенті”. Коли російські солдати наближалися до Києва, він благав їх: “Не вірте своїм командирам. Не вірте своїм пропагандистам. Просто рятуйте своє життя — залиште нас”. Він і його уряд використовують емоційні заклики, наприклад, коли посол України в ООН Сергій Кислиця зачитав під час дебатів Генеральної Асамблеї те, що він назвав текстовими повідомленнями від російського солдата своїй матері перед його вбивством, мовляв: “Тут йде справжня війна. я боюся. Ми бомбардуємо всі міста, навіть обстрілюємо мирних жителів. Нам сказали, що нас вітатимуть тут… Вони ж називають нас фашистами. Мамо, це так важко”.
Проте важко зрозуміти, скільки таких повідомлень та до якої кількості росіян вони потрапляють, або ж яка їх частина доходить до еліти країни, що може бути в кращому становищі, ближчому до Кремля, аби впливати на російських лідерів. Власні рейтинги схвалення Путіна були стабільними і зростали до вторгнення. Крім того, дослідник Московського центру Карнегі Олександр Баунов стверджував: “Російська еліта має глобальні амбіції. Пан Путін і його соратники вважають, що Росія повинна розповсюджувати свою владу в усьому світі, в економічному, військовому та політичному планах”.
Тим не менш, наскільки Путін дбає про еліту чи народні настрої?
Табаровський каже, що російського лідера “очевидно хвилює громадська думка, тому що він розуміє вибуховий характер того, що зараз відбувається, через що він і вживає таких рішучих заходів задля придушення інформації”. Альперович написав у твіттері: “Непопулярність цієї війни всередині Росії (не кажучи вже про загальне міжнародне обурення) буде різко зростати з кожним наступним днем (разом із жертвами)”.
Група політологів Washington Post зауважила:
… громадська опозиція не завжди стримувала дії Путіна. Росіяни не прагнули війни в Україні до анексії Криму в 2014 році, а опитування перед російським втручанням в Сирію продемонстрували опозицію. Але громадська думка швидко змінювалася в міру того, як розгорталися події на місцях — і це, в принципі, може повторитися. Після того, як президент України Віктор Янукович втік з країни в 2014 році на тлі Євромайдану, російські державні ЗМІ включилися. Громадська думка щодо України погіршилася дуже швидко.
Кара-Мурза, можливо, ненавмисно натякає на ймовірний послаблений ефект будь-яких публічних заяв і демонстрацій проти історичної Путінської авантюри.
“Чи може внутрішня опозиція війні в Росії мати якийсь практичний ефект, далеко не зрозуміло. Безсумнівним є те, що, піднявши свій голос проти чергової кремлівської агресії, представники російської культурної еліти, діючи в найкращих традиціях російської та радянської інтелігенції, відстоюють честь нації так само, як семеро демонстрантів, які протестували на Червоній площі проти радянського вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 року”.
Кара-Мурза, звичайно, не констатував очевидне: ці мужні семеро не зупинили вторгнення. Однак Табаровський зазначає: “Я думаю, що інформація буде поширюватися. У якийсь момент людям все ж доведеться запитати себе, що тут насправді відбувається”.
“Також є велика ймовірність, що разом з цим Путін відкусив більше, ніж може прожувати”, — каже [він]. “Можливо, ця війна його зламає. Ми не знаємо”.
ФОТО: На рекламному стенді видно напис “Ні війні” в той час, як співробітники ОМОНу стоять поблизу під час акції протесту проти вторгнення Росії в Україну в центрі Санкт-Петербурга 2 березня 2022 року. Ув’язнений критик Кремля Олексій Навальний 2 березня закликав росіян щодня влаштовувати протести проти вторгнення Москви в Україну, заявляючи, що країна не повинна бути “нацією переляканих боягузів” і називаючи Володимира Путіна “божевільним маленьким царем”. (Фото: ОЛЬГА МАЛЬЦЕВА/AFP через Getty Images)
* * *
Про авторку:
Віола Гінгер (@violagienger в твіттері) — старша редакторка Вашингтонського відділу Just Security та науковиця юридичного факультету Нью-Йоркського університету.