(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Анастасії Криштанович та Максиму Віщику.)
Вторгнення Росії в Україні (за співучасті Білорусі) порушило один із основних принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй (ООН): заборону застосування сили проти територіальної цілісності іншої держави-члена (cтаття 2(4)). Вторгнення було майже одноголосно засуджено усіма урядами світу, так само як і Генеральним секретарем ООН.
Зважаючи на таку силу та єдність підтримки, які правові можливості доступні ООН для вирішення цієї ситуації? Які варіанти є марними або стали б даремною витратою дипломатичних зусиль?
У цій статті я (автор – прим. перекладачів) окреслю кілька можливостей, включаючи допомогу Генеральної Асамблеї ООН у створенні воєнного трибуналу за злочин агресії, який міг би доповнити поточні зусилля в Гаазі, що не охоплюють злочин агресії. До того ж, я окреслю кілька “підводних каменів”, включаючи ті, що пов’язані з оспорюванням місця Росії в ООН.
Довідка: ситуація, що нині склалась в ООН
Рада Безпеки уже збиралась раніше на засідання щодо загрози миру, яку несуть російські військові маневри та заяви, тоді як, за неприємним збігом, у лютому Росія головувала у Раді відповідно до правила щомісячної ротації головуючих. У п’ятницю ввечері, 25 лютого, Росія використала своє право вето, аби не допустити ухвалення проєкту резолюції. “За” проєкт проголосували одинадцять держав та три утримались (Китай, Індія, Об’єднані Арабські Емірати). Проєкт резолюції, серед іншого, засуджував російську агресію проти України та вимагав від Росії негайного припинення застосування сили проти України.
Внаслідок накладеного Росією вето члени ООН скористалися резолюцією “Об’єднання заради миру” 1950 року, що надала Раді можливість під час процедурного голосування, на яке не поширюється право вето, просити Генеральну Асамблею зібратися на екстреній спеціальній сесії для розгляду питання. Таке рішення було зумовлено тим, що Рада Безпеки не змогла “виконати свою основну відповідальність щодо підтримки міжнародного миру та безпеки через відсутність одностайності серед постійних членів” (використовуючи слова резолюції “Єдність заради миру”) у випадку, коли виникла загроза для миру, порушення миру чи акт агресії.
Резолюція (S/RES/2623(2022)) була прийнята в неділю, 27 лютого 2022 року, одинадцятьма голосами проти одного, тоді як ще три держави утримались (Китай, Індія, Об’єднані Арабські Емірати). Генеральна Асамблея зібралась наступного дня з метою надання рекомендацій членам щодо колективних заходів.* На момент написання цієї статті рекомендації досі не були надані (Резолюція “Агресія проти України” була прийнята 2 березня 2022 року – прим. перекладачів).
Навіть якщо процес, що відбувається в Генеральній Асамблеї в рамках процесу “Єдність заради миру”, стане успішним, буде корисно розглянути кілька можливих варіантів розвитку подій і відзначити, які з них є “підводними каменями”, що повинні уникатись, а які можуть призвести до справді значущих дій з боку Організації.
Дієвий варіант № 1: Дії Генеральної Асамблеї в рамках “Об’єднання заради миру”
У 1950 році Сполучені Штати та їхні союзники у Корейській війні розробили спосіб обійти вето, яке СРСР накладав у Раді Безпеки, блокуючи її дії. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію 377 від 1950 року (“Об’єднання заради миру”, про яку згадувалося раніше), відповідно до якої Асамблея може діяти, коли Рада не може приймати рішення за певних обставин через право вето. Окрім громіздкої процедури, що визначає спосіб повернути Генеральну Асамблею до сесії (цього не потрібно сьогодні, оскільки вона перебуває на постійній сесії), резолюція містить чіткі, але ретельно продумані обставини, за яких Генеральна Асамблея може діяти, що ідеально відповідає поточній ситуації.
Генеральна Асамблея повинна з’ясувати, що “ймовірно існує” загроза миру, порушення миру чи акту агресії. Важко стверджувати, що нинішня ситуація не є порушенням миру та актом агресії. У такому випадку, згідно з резолюцією «Об’єднання заради миру», Генеральна Асамблея може рекомендувати членам “колективні заходи”, які можуть включати навіть застосування збройної сили, коли це необхідно, але лише у разі порушення миру або акту агресії (тобто не у випадках загрози миру).
Відповідно до резолюції Ради Безпеки, прийнятої 27 лютого, було застосовано резолюцію “Єдність заради миру”, на основі якої Генеральна Асамблея збирається на екстреній спеціальній сесії.
Що стосується застосування сили, то Генеральна Асамблея не може замінити Раду Безпеки у прийнятті рішень щодо обов’язкових заходів примусу. Окрім того, вона не може рекомендувати державам порушувати статтю 2(4) Статуту ООН (що забороняє застосування сили – прим. перекладачів). Найбільше, що Асамблея може зробити щодо застосування сили – це рекомендувати державам прийти на допомогу державі, яка стала жертвою агресії або порушення миру, як у випадку з Кореєю. Іншими словами, рекомендувати державам здійснити “колективну самооборону”, яку вони в будь-якому випадку можуть застосувати щодо України навіть без такої резолюції.
Щодо заходів, які не передбачають застосування сили, Асамблея може рекомендувати різноманітні дії. Так було в минулому, іноді в рамках формату “Об’єднання заради миру”, а іноді й поза ним. Рекомендації є рекомендаціями і не більше: держави не зобов’язані вживати рекомендованих заходів, але останні можуть забезпечити певний ступінь легітимності– моральної та колективної– їхнім діям, яких не мають односторонні дії. У минулому Генеральна Асамблея рекомендувала державам різні несилові заходи, наприклад, розрив дипломатичних відносин, торгове ембарго, економічні санкції, чи переривання каналів зв’язку.
Генеральна Асамблея також має важливі юридичні можливості щодо притягнення винних до відповідальності. Генеральна Асамблея рекомендувала створити кримінальний трибунал на основі угоди, укладеної Генеральним секретарем і національним урядом (Надзвичайні палати в судах Камбоджі), що була схвалена Генеральною Асамблеєю (резолюція 57/228 від 13 травня 2003 року). Асамблея також заснувала “Міжнародний, неупереджений і незалежний механізм” (МННM, резолюція 71/248 від 21 грудня 2016 року) для надання допомоги у розслідуванні та судовому переслідуванні осіб відповідальних за найсерйозніші злочини за міжнародним правом, скоєні у Сирії.
Отже, Генеральна Асамблея може використати інструменти для притягнення до відповідальності осіб, що скоювали і продовжують скоювати міжнародні злочини під час вторгнення Росії в Україну, яке досі триває. Ці дії мали б міцне юридичне підґрунтя, якби український уряд зробив такий запит. Це також надало б унікальні переваги, доповнюючи інші поточні напрями, якими займається Україна та держави-члени ООН. Україна вже зробила декларацію, яка надає Міжнародному кримінальному суду (МКС) юрисдикцію щодо воєнних злочинів і злочинів проти людяності, що скоювались з лютого 2014 року. У неділю (27 лютого – прим. перекладачів) Україна також порушила справу проти Росії в Міжнародному суді ООН за Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Хоча Офіс Прокурора МКС може розслідувати “злочинні звірства” в межах юрисдикції Суду на території України, Офіс не може розслідувати злочин агресії відповідно до змін, внесених у Римський статут. Проте для уряду України існує можливість створення певного гібридного слідчого механізму або кримінального трибуналу, який міг би займатися саме злочином агресії, оскільки ця ситуація (вторгнення в Україну – прим. перекладачів) вказує на достатні підстави розслідування та можливого переслідування цього злочину. Такий сценарій мав би сильне підґрунтя, якби Генеральна Асамблея чітко дала зрозуміти у своїй майбутній резолюції за процедурою “Єдність заради миру”, що переважна більшість держав-членів вважає вторгнення Росії в Україну актом агресії.
Такий гібридний трибунал мав би два додаткові атрибути. По-перше, як міжнародний трибунал, він явно був би здатний зняти завісу імунітету глави держави. По-друге, в одному аспекті, він міг би легше отримати підтримку США, ніж Міжнародний кримінальний суд. Сполучені Штати раніше вже висловлювали занепокоєння з приводу того, що Суд здійснює юрисдикцію щодо держав, які не є сторонами Статуту (наприклад, Сполучені Штати в Афганістані).
Однак, наразі невідомо, які рішення прийме Рада ООН з прав людини на засіданні у четвер, 3 березня, на прохання України щодо “термінового обговорення”. Є надія, що координація відбувається всередині делегацій та між ними, щоб дії, вжиті в Раді з прав людини, не збігалися з тими, які має вжити Генеральна Асамблея.
Окрім встановлення інформації, засудження Росії та вимог вжиття дій з її боку, Асамблея, якщо вона цього бажає, має міцне правове підґрунтя для надання конкретних та значущих рекомендацій державам-членам щодо вжиття ними певних заходів чи створення механізмів притягнення винних до відповідальності.
Дієвий варіант № 2: добрі послуги Генерального секретаря
Не розглядавши питань, пов’язаних із нарощуванням вторгнення, та дій, які були або могли бути вжиті до цього моменту, Генеральний секретар все ще може запропонувати свої добрі послуги, спробувавши стати посередником чи забезпечити платформу для обговорення. Добрі послуги або ініціативи Генерального секретаря як частина його власних повноважень зазвичай вимагають, щоб обидві сторони надали запит або принаймні погодились на будь-які такі ініціативи. Це може бути складно, враховуючи заяву Генерального секретаря про те, що дії Росії порушують територіальну цілісність і суверенітет України і суперечать принципам Статуту. Навряд чи може бути якийсь аргумент проти цього чіткого й недвозначного формулювання права та принципу. Але росіяни навряд погодяться на те, щоб Генеральний секретар виступав як “нейтральний” посередник, принаймні станом на цей момент. Насправді, не дивно, що у заяві, зробленій у Раді Безпеки 23 лютого, постійний представник Росії заперечив проти заяви Генерального секретаря, стверджуючи, що останній вирішив слідувати обраному Заходом шляхом.
Слід пам’ятати, що позаяк цей варіант розвитку посередництва Генерального секретаря теоретично залишається відкритим, він, ймовірно, потребує зміни політичних обставин, аби стати життєздатним.
“Підводний камінь” № 1: вигнання або призупинення
Права та привілеї Росії щодо членства можуть бути призупинені (стаття 5 Статуту ООН) або вона може бути повністю виключена з Організації (стаття 6) на умовах, зазначених у цих положеннях Статуту, за рішенням Генеральної Асамблеї. Але обидва варіанти вимагають відповідної рекомендації Ради Безпеки, на які буде накладено вето. Отже, не потрібно витрачати на цей сценарій час, хоча є одне застереження.
Застереження: якщо мета полягає в тому, щоб зробити політичну заяву, продемонструвавши за можливості підтримку держав-членів щодо призупинення (російської присутності в ООН – прим. перекладачів) або вигнання Росії з ООН та змусити росіян накласти вето на цей захід, то це можна зробити. Але це найбільше, що можна отримати.
“Підводний камінь” № 2: підняття питань щодо процедур Ради Безпеки (щоб перешкодити Росії головувати або голосувати в Раді)
Кілька членів Ради Безпеки докоряли росіянам за те, що вони головують у Раді, коли вона є стороною у спорі/конфлікті, посилаючись на правило 20 Тимчасових правил процедури Ради Безпеки. Це питання зараз значною мірою гіпотетичне, оскільки 1 березня повноваження автоматично перейшли від Росії (іншій державі-члену – прим. перекладачів). Однак це варте обговорення, оскільки деякі країни все ще можуть посилатися на те, що сталося, не бачачи “підводний камінь”.
Правило 20 в основному стверджує, що якщо головуюча (у Раді Безпеки – прим. перекладачів) держава вважає, що головування в певному питанні призведе до конфлікту (інтересів – прим. перекладачів), вона може залишити головування “наступному на черзі” для вирішення відповідного питання. Але такі спірні питання головуюча держава має право вирішувати на власний розсуд без нагляду Ради, окрім випадків, коли регламент вимагає від головуючого залишити головування. Однак, навіть якщо це так, головуюча особа все ж може голосувати як член Ради. Іншою процедурною помилкою, на яку вказували під час обговорення у Раді Безпеки, було те, що за Статутом, у рішеннях стосовно окремої глави чи статті Статуту, постійний член Ради Безпеки, який є стороною у спорі “утримується від голосування”. Це тягне за собою пряме чи непряме рішення про те, що існує спір і що постійний член Ради Безпеки ООН є стороною в ньому. Отже, якщо постійний член Ради Безпеки не погоджується з таким рішенням або самостійно утримується від його прийняття, чи може Рада вирішити, що такий член не може голосувати? Чи є це процедурним питанням чи матеріальним, що може бути предметом вето? Обидві ці процесуальні проблеми спровокували б хаос і плутанину. Такий варіант іноді може бути політичним вибором, але якщо метою є досягти рішення, ветованого чи ні, ці питання лише додають затримки і невизначеності. Крім того, сумнівно, що один постійний член Ради Безпеки використати цю тактику проти іншого постійного члена: відтак він може опинитися “під ударом” наступного разу, коли матиме намір голосувати за питання, яке, на думку інших членів, є спором, у якому він є стороною.
“Підводний камінь” № 3: оголосити Росію недобросовісним членом Організації, оскільки після розпаду СРСР не було рішення про прийняття її до складу ООН
Цей “підводний камінь” започаткувала хвилююча і схожа на “Адлай Стівенсон” заява Постійного представника України при ООН в Раді Безпеки ввечері 23 лютого. Ця заява була повторена представником України вчора (28 лютого – прим. перекладачів) на першій сесії надзвичайного спеціального засідання Генеральної Асамблеї. Тоді він сказав, що “хоча Російська Федерація зробила все можливе, щоб легітимізувати свою присутність в Організації Об’єднаних Націй, її членство не є легітимним, оскільки Генеральна Асамблея ніколи не голосувала за її прийняття до Організації після падіння Радянського Союзу у грудні 1991 року” (GA/12404).
Оскільки цей аргумент набув певної популярності серед коментаторів і навіть деяких науковців, варто пояснити, чому він не має сили. Це прямо стосується того, що юристи називають проблемою “laches” або “estoppel”, або те, що пересічні люди можуть назвати “говори зараз або назавжди мовчи”.
Питання (для необізнаних) полягає в тому, як Росія може бути членом ООН після того, як колишній СРСР розпався в грудні 1991 року, й інші частини колишнього Радянського Союзу повинні були подавати заявку та бути прийняті до членства (однак не Україна). Де резолюції ООН про прийняття Росії до членства? Як їй було дозволено “прокрастися” до Організації без дотримання належних процедур прийому, або навіть без резолюції, яка вирішує, що Росія може продовжувати посідати місце колишнього СРСР?
Зауважимо, що те саме можна сказати й про Україну. Немає жодних резолюцій чи рішень про прийняття незалежної України до ООН в 1991 році, коли “Україна” продовжила членство колишньої “Української Радянської Соціалістичної Республіки”, яка була членом-засновником Організації в 1945 році з причин, не зазначених тут.
Якщо коротко, у 1991 році не було ніякого “прокрадання” (Росії до ООН – прим. перекладачів). Росіяни заявили, на що претендують; це було розповсюджено серед усіх членів (ООН – прим. перекладачів), і будь-який член мав можливість висловитися, поставити запитання, заперечити, прокоментувати, зробити пропозиції тощо. Це правда, нема “схвального” рішення, прийнятого з цього питання, але й заперечення чи оскарження теж не було. Без заперечень претензія залишилася задоволена. Але це було важливою темою обговорення за зачиненими дверима та на консультаціях. Жоден уряд не вважав за доцільне відкрито оскаржувати або ставити під сумнів цю претензію чи навіть публічно її обговорювати. Більше того, Україна тоді підтримувала зайняття Росією місця в Раді Безпеки ООН.
На той час я (автор – прим. перекладачів) був головним юридичним радником Управлінні з правових питань.
У 1991 році це була Росія Бориса Єльцина, а не Володимира Путіна.
Основним фактором, який вплинув на те, як було вирішено це питання в ООН, було основне політичне рішення групи інших постійних членів Ради Безпеки (Китай, Франція, Великобританія та Сполучені Штати), включаючи, насамперед, уряд США. Відповідно до його позиції це було в інтересах усіх, щоб СРСР розпався мирно і впорядковано, чого можна було б досягти, якби інші республіки домовилися між собою з різних питань, включаючи колишнє місце СРСР в ООН і право вето. Республіки колишнього СРСР, включаючи Україну, погодилися на збереження за Росією місця СРСР, у тому числі в Раді Безпеки. Якщо вони погодилися, хто би заперечив? На якій підставі хтось заперечував би проти того, щоб Росія продовжувала посідати місце СРСР у 1991 році? Може, щоб позбутися вето? Якщо так, то це було дискрецією членів ООН висловлюватись і обґрунтовувати свою позицію.
Членів ООН повідомили, що Росія стверджує, що вона не є “державою-наступницею”, а “продовжуваною державою” за підтримки колишніх республік СРСР, і жодних заперечень не було.
Напередодні Різдва 1991 року постійний представник Радянського Союзу Юлій Воронцов прийшов до Секретаріату ООН зі скринькою в руці з новим прапором чогось під назвою “Російська Федерація” та листом до Генерального секретаря за підписом Бориса Єльцина, “Президента Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки” (РРФСР). У ньому було сказано: “Членство Союзу Радянських Соціалістичних Республік в Організації Об’єднаних Націй, включаючи Раду Безпеки та всі інші органи та організації системи ООН, продовжується Російською Федерацією (РСФСР) за підтримки країн-учасниць Співдружності Незалежних Держав”. Зауважте, що там написано про “продовження”, а не наступництво. За правом правонаступництва, він стверджував, що частини території його країни відокремилися, залишивши за собою частину, яка продовжила міжнародну правосуб’єктність колишньої більшої держави, назва якої також змінилася. Та сама країна, тільки менша, інші кордони та нові назва та прапор. Російська Федерація була “продовжуваною державою”, тоді як усі частини, які виникли, були “державами-наступницями”, за винятком, за іронією долі, України та Білорусі, які в 1945 році вважалися членами-засновницями Організації з причин, які тут не розглядаються. У листі також просили Секретаріат змінити назву країни з “Союз Радянських Соціалістичних Республік” на “Російська Федерація”, всюди, де назва використовувалася.
Для наших цілей ключовою фразою є “за підтримки” Співдружності Незалежних Держав. Ким вони були? Одинадцять колишніх радянських республік, за винятком країн Балтії, але включаючи Україну, підписали в Алма-Аті 21 грудня 1991 року різні угоди, у тому числі одну, яка вказувала:
“Держави Співдружності підтримують продовження Росією членства Союзу Радянських Соціалістичних Республік в Організації Об’єднаних Націй, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, та в інших міжнародних організаціях”.
Вони також висловили згоду із тим, що Білорусь та Україна продовжуватимуть членство в ООН як суверенні незалежні держави. Таким чином, ООН фактично мала 3 продовжуваних члени: Білорусь, Росію та Україну.
Жоден Генеральний секретар не має повноважень вирішувати, що є державою, а що ні, що продовжує державу, а що ні. Це є питанням для членів самого клубу – країн-членів ООН. Генеральний секретар Перес де Куельяр, який закінчував свій термін через кілька днів, надіслав note verbale всім членам та іншим організаціям ООН, якою розповсюдив лист Єльцина. І він чекав будь-якої формальної реакції. Її не було. Без будь-яких заперечень, запитань, запитів, щоб щось було зроблено, наприклад, скликання якогось органу чи внесення питання до порядку денного тощо, Генеральний секретар виконає запит і змінить напис на табличці із СРСР на Російську Федерацію, змінить алфавітний перелік членів і замінить старий прапор новим, включаючи у будь-яких органах, членом яких був СРСР, наприклад, Раді Безпеки. Будь-який член ООН може змінити своє ім’я та прапор будь-коли, коли захоче.
Як уже згадувалося, на той час я (автор – прим. перекладачів) був головним юридичним радником в Управлінні з правових питань, і не пам’ятаю жодного правового висновку, запропонованого Управлінням щодо обґрунтованості російської претензії, і я не думаю, що висновок схожого змісту був. Ймовірно, намагались отримати консультацію щодо того, які наслідки матиме така претензія. Як і будь-який юридичний висновок, він конфіденційно надав би політикам точку зору Управління стосовно застосовних норм міжнародного права щодо правонаступництва держав у членстві (в ООН – прим. перекладачів), розглянув відповідну попередню практику та рішення організації (наприклад, у випадках Індії/Пакистану, Пакистану/Бангладешу та інших). Підозрюю, що він дійшов би до висновку, що це було прерогативою членів відреагувати на претензію Росії так, як вони вважають за потрібне.
Найбільш релевантний і чіткий випадок стосувався відділення Пакистану від “колоніальної” Індії в 1947 році. У висновку, прийнятому державами-членами ООН у Юридичному комітеті – без участі Секретаріату – Юридичний комітет вирішив, що за загальним правилом цей випадок узгоджувався з правовими принципами, за якими презюмується, що член (ООН – прим. перекладачів) не перестає бути членом лише тому, що змінився його склад або його кордони. “Має бути показано зникнення держави як юридичної особи, визнаної в міжнародному порядку, перш ніж можна вважати, що її права та обов’язки припинили своє існування” (A/C.1/212, 11 жовтня 1947 р.). Це “загальне правило”, прийняте урядами-членами, ніколи не оскаржувалося і, ймовірно, скеровувало пізніші випадки продовжуваності/наступництва; це було більше, ніж просто прецедент.
У той час ходили чутки, що деякі члени розглядали наступне:
- Скликання спеціального засідання Генеральної Асамблеї: стверджувалось, що ця справа була надто важливою, щоб залишити її на розгляд росіян наодинці або навіть постійних членів Ради Безпеки як групи; питання заслуговувало на більш широке обговорення на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї серед усіх членів, оскільки впливало на важливу частину структури Організації – постійне членство в Раді Безпеки та право вето. І це, звісно, було питанням міжнародного права надзвичайної важливості. Постійним членам Ради Безпеки, очевидно, цей варіант би не сподобався, і ця ідея бурно би заперечувалася за лаштунками. Хоча це було цілком можливо зробити, жодна держава-член або тодішній президент Генеральної Асамблеї не зробили жодної формальної пропозиції щодо обговорення цього питання на Асамблеї.
- Запит на консультативний висновок Міжнародного суду ООН: ця ситуація підняла класичне питання міжнародного публічного права, щодо якого Генеральній Асамблеї слід би було отримати консультативний висновок Міжнародного суду ООН. Не пройшло би багато часу (можливо, 2 секунди), коли б виникло практичне запитання, що робити з процесом прийняття рішень у Раді Безпеки під час очікування висновку Суду? Як має функціонувати Рада Безпеки, не знаючи, чи може один з її членів – і при цьому нібито постійний член – голосувати чи ні?
На перших засіданнях, коли “зміни” (у статусі Росії – прим. перекладачів) стали помітні, члени (ООН – прим. перекладачів) нічого не сказали.
Хоча жодних заперечень чи запитань щодо претензії Росії не надходило у письмовій формі, перше засідання органів ООН після “зміни назви” дало б можливість порушити це питання. Будь-який делегат міг би порушити цю проблему процедурного порядку, запитавши: “Що це за табличка ‘Російська Федерація’ і хто за нею сидить?” — і, таким чином, відкрити поле для дебатів та дискусій. Перші засідання, заплановані після “зміни”, проходили не в Генеральній Асамблеї, а в Раді Безпеки. 31 грудня Рада Безпеки зібралася вперше після “зміни”. Але це був останній день місяця, протягом якого на засіданнях Ради Безпеки головував посол Воронцов як представник СРСР. Однак 31 грудня він головував за табличкою “Російська Федерація”. Засідання тривало 5 хвилин, і на ньому одноголосно було прийнято резолюцію щодо Західної Сахари. Наприкінці головуючий виступив із заявою, подякувавши членам Ради, які залишатимуть посади. Ні від нього, ні від будь-якого члена Ради не прозвучало жодного слова про “зміну”. Членами Ради, які могли б це зауважити, були Австрія, Бельгія, Китай, Кот-д’Івуар, Куба, Еквадор, Франція, Індія, Румунія, Сполучене Королівство, Сполучені Штати, Ємен, Заїр та Зімбабве. Усі вони знали й могли бачити, що відбулася зміна, але з цього приводу не було сказано нічого вголос. За лаштунками, між членами, мабуть, було чітке розуміння того, що радянський представник “попрощається” зі своїм місячним президентством як представник Росії, попри порушення правила чергування (у головуванні в Раді Безпеки – прим. авторів) за алфавітом на один день (S/PV.3025).
Нове скликання Ради Безпеки зібралося 6 січня 1992 року під головуванням Сполученого Королівства, але з п’ятьми новими членами: Кабо-Верде, Угорщиною, Японією, Марокко та Венесуелою. Жоден з них не порушував питання про “зміну” (S/PV.3026).
Зрештою, усі члени мали можливість підняти це питання вперше на пленарному засіданні Генеральної Асамблеї 4 лютого 1992 року, на якому, за іронією долі, головував Постійний представник України, виконуючи обов’язки віце-голови. Ні ним, ні кимось іншим про “зміну” не згадувалося.
Підсумовуючи, не варто відволікатись від головної мети ООН сьогодні – реакції на цю агресію – повертаючись у минуле. Тоді ніхто, в тому числі Україна, не заперечував (проти статусу РФ в ООН – прим. перекладачів) (насправді, Україна активно підтримала це в підписаній угоді) – і зараз, через 30 років, підіймати це питання надто пізно.
Нинішній момент кризи вимагає найбільш ефективного використання дипломатичних ресурсів. Серед них є юридично доступні варіанти, які я (автор – прим. перекладачів) обговорював на початку.
– – – – – –
* Аби винести пропозиції, які стосуються резолюції «Єдність заради миру», агресії або порушення миру, на розгляд Генеральної Асамблеї, найімовірніше, необхідна більшість для прийняття рішення становитиме 2/3 присутніх і тих, хто може голосувати (тих, які голосують “за” чи “проти” – ті, хто утрималися, не враховуються). Це пояснюється тим, що згідно зі статтею 18(2) Статуту ООН рішення з “важливих питань” приймаються цією більшістю; “рекомендації щодо підтримання миру та безпеки” конкретно вказані як одне із таких питань.
Фото: Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш виступає під час спеціальної сесії Генеральної Асамблеї в штаб-квартирі ООН 28 лютого 2022 року (Michael M. Santiago / Getty Images)
* * *
Про автора:
Ларрі Д. Джонсон працював в Управлінні з правових питань ООН у різні періоди між 1971 і 2008 роками, в тому числі як помічник Генерального секретаря з правових питань, а зараз є професором-лектором у Віденській дипломатичній академії.