(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений Максимом Дворовим.)
На другий день повномасштабного вторгнення Росії на територію України, ведуча новин зверталася до глядачів зі столиці, Києва, в той час, як місто атакували. Вона спокійно та сконцентровано сказала: «Ми виконуємо свій журналістський обов’язок для вас, і я обіцяю висвітлювати новини допоки фізично матиму на це змогу».
Разом з іншими українськими журналістами, вона дотрималася цієї обіцянки, хоча і значною ціною. Українська громадська організація Інститут масової інформації повідомляє, що щонайменше сімох журналістів було вбито, а ще дев’ятьох – поранено, починаючи з 24 лютого, в Україні. Ця кількість, дуже ймовірно, зростатиме, адже російські війська продовжують атакувати журналістів та медійну інфраструктуру всупереч нормам міжнародного права. 7 березня на зустрічі організацій, що працюють у медійному секторі, Міжнародний Інститут Преси відзвітував, що не менше ніж 5,000 журналістів та 20,000 членів їх родин були вимушені втікати від воєнних дій.
Незважаючи на такі загрози, українські журналісти виступили оплотом проти спроб росіян обдурити і зневірити українців поширенням дезінформації та пропаганди. Український суспільний мовник, НСТУ (більш відомий як Суспільне), та 104-річне державне інформаційне агентство Укрінформ виправдали очікування, якісно надаючи новини та висвітлюючи війну. Колишні суперники на ринку мовлення, як приватні, так і фінансовані державою, співорганізовують цілодобовий телемарафон, в той час як місцеві радіомовники відважно продовжують свою роботу на територіях, що тимчасово контролюються російськими військами. Онлайн-медіа, такі як Liga.net, Громадське, Українська Правда, Дзеркало Тижня, Kyiv Post та Kyiv Independent приваблюють мільйони нових підписників на різноманітних платформах.
Водночас, українські медіа не варто сприймати як щось належне та незмінне, як, наприклад, культові трав’янисті степи держави. Цей захисний фронт інформаційної війни вибудовувався упродовж багатьох років та потребує невідкладної допомоги аби і далі відігравати ключову роль в теперішньому опорі та майбутній відбудові держави.
Саме зараз журналісти в України потребують безпекового спорядження, такого як куленепробивні жилети та шоломи, допомоги у сфері цифрової безпеки задля захисту від російських зламів та кібератак, підтримки для евакуації, безпечних місць для роботи всередині країни та за її межами, а також, понад усе, грошей для виплати зарплат. Багато регіональних та гіперлокальних медіа виживали від зарплати до зарплати ще до війни. Більшість з них зараз майже не мають коштів внаслідок переміщення персоналу. Ціни на оренду житла на заході України, де багато журналістів віднайшли безпечний притулок, злетіли до небес.
Українські групи з підтримки медіа роблять все від них залежне. Інститут масової інформації та Львівський медіафорум – дві основні українські організації, що займаються наданням життєво необхідного спорядження та негайної допомоги журналістам та медіа для продовження висвітлення війни. Але потрібно більше коштів. Серед фандрейзингових кампаній, які найбезпосередніше допомагають українським журналістам, можна відзначити кампанію Якуба Парусінського, голови київської організації Media Development Foundation. Глобальний Форум з Розвитку Медіа зібрав перелік організацій, що надають фінансування у надзвичайних ситуаціях, та перелік краудфандингових ініціатив і інших кампаній зі збору коштів, що мають допомогти журналістам та новинним медіа в Україні. Ці переліки, в тому числі, згадують кампанію Якуба Парусінського.
Міжнародна спільнота також може робити більше задля підтримки журналістики в Україні та світі. З міжнародною підтримкою, зокрема зі сторони США (в тому числі Національного фонду на підтримку демократії (NED), який підтримує Центр міжнародної підтримки медіа (CIMA), роботодавця одного з авторів статті, Ніка) та європейських донорів, таких як Швеція та Німеччина, українські реформатори та журналісти досягли значного прогресу у переформатуванні медійного середовища країни між 2014 та 2019 роками, одразу після перемоги Євромайдану. Державні та комунальні друковані медіа роздержавилися, було створено та продовжує розвиватися суспільне мовлення. Також законодавці посилили захист права на доступ до інформації і прийняли законодавство щодо прозорості медіавласності. Відповідно до аналізу CIMA, міжнародні донори надали понад 150 мільйонів доларів для підтримки розвитку українського медіасектору у період між 2010 та 2019 роками.
Ця сума може здаватися щедрою, однак міжнародна допомога медіасфері від таких донорів як USAID, Європейський союз, SIDA, Світовий банк тощо, складає лише мізерних 0.3% від усієї офіційної допомоги на розвиток, наданої у світі. Цю суму слід збільшити до 1%. Швеція вже очолила процес такого збільшення, виділивши 1.4% від свого бюджету на міжнародну допомогу медійному сектору.
Насамкінець, міжнародній спільноті варто наполегливіше працювати задля ліпшого врахування інтересів незалежних медіа при розробці політики у сфері регулювання соцмереж. Дискусії щодо такого регулювання повинні мати на меті реформування нинішньої парадигми свободи вираження поглядів, що наголошує на необмеженій свободі слова в мережі і доклалася до розквіту дезінформації, не надто при цьому сприяючи розвиткові чи підтримці якісної професійної журналістики. Російська воєнна агресія проти України свідчить про те, що масовані та гарно скоординовані кампанії з дезінформації – навіть без начебто прямих закликів до насильства – мають розглядатися як акт агресії та прелюдія до насильства. Загалом, світ виявився нездатним протидіяти цій загрозі.
Займатися незалежною журналістикою в Україні – це акт демократичного патріотизму та відданості демократичним ідеалам, які розвивали українську національну ідентичність під час Помаранчевої революції у 2004 році, протестів Євромайдану у 2013-2014 роках та зараз, під час приголомшливого опору російській агресії. Виявляючи солідарність з українськими журналістами, світ має нагоду підтвердити цінність вільних та незалежних медіа в усьому світі.