(This article is also available in English here. Переклад статті здійснений завдяки Юрію Угрину та Максиму Віщику).
Минулого тижня міжнародна спільнота засудила агресію Росії проти України в резолюціях, ухвалених переважною більшістю Генеральної Асамблеї ООН та Ради ООН з прав людини. Погроза застосуванням сили або її застосування всупереч Статуту ООН є незаконними за міжнародним правом, а рішення скоїти акт агресії може призвести до міжнародної кримінальної відповідальності. Наразі саме міжнародна спільнота повинна “діяти”, щоб забезпечити відповідальність за таке грубе порушення міжнародного права, задля зміцнення Статуту ООН і підтримки міжнародного порядку, що заснований на нормах права.
У зв’язку з відсутністю юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС) розслідувати злочин агресії, вчинений громадянами держав, які не є сторонами Римського статуту МКС, різноманітні пропозиції лунали щодо того, як здійснювати юрисдикцію щодо ситуації в Україні. Одна з пропозицій, також висловлена в статті Ларрі Джонсона, є “на голову вищою” від інших в цій сфері: Генеральна Асамблея повинна рекомендувати створення гібридного (змішаного) кримінального трибуналу щодо злочину агресії, що буде узгоджено між Організацією Об’єднаних Націй та Урядом України.
Гібридний трибунал, створений за рекомендацію Генеральної Асамблеї ООН, на основі угоди між Україною та ООН
Трибунал, створений за рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН, має безліч явних переваг. По-перше, це був би найбільш багатосторонній підхід від Генеральної Асамблеї, яка, зважаючи на значну підтримку минулого тижня резолюції про агресію проти України (141 держава-член проголосувала “за” і лише 5 “проти”), має хороші можливості для подальших кроків. Генеральна Асамблея – це також найбільш відповідний орган, до якого можна звернутися, поки Рада Безпеки ООН “паралізована” правом вето Російської Федерації, як це відбувається наразі.
По-друге, так вже відбувалось раніше: існують такі прецеденти, як Спеціальний суд щодо Сьєрра-Леоне (СССЛ), утворений за угодою між Сьєрра-Леоне та Організацією Об’єднаних Націй, чи Надзвичайні палати у судах Камбоджі (НПСК), створені за угодою між Камбоджею та Організацією Об’єднаних Націй. Коли держави досягнуть моменту написання статуту трибуналу, саме Статут СССЛ має стати прикладом, оскільки наявність в НПСК спільних слідчих суддів та прокурорів (з боку національних та міжнародних експертів – прим. перекладачів) призвела до затримок, у той час як у СССЛ таких проблем не виникало. Кожного разу, коли спільні слідчі судді та прокурори не досягали згоди (що траплялося в основному через спротив уряду Камбоджі в спробах контролювати НПСК та обмежити кримінальне переслідування), суд був “у глухому куті” до тих пір, поки питання не вирішувалось.
Тоді як існувала резолюція Ради Безпеки (резолюція 1315 від 14 серпня 2000 р. (примітно, без посилання на розділ VII)) з проханням до Генерального секретаря провести переговори про угоду між ООН та урядом Сьєрра-Леоне, СССЛ не був створений Радою Безпеки (як трибунали щодо Югославії та Руанди), а, як згадувалося, за угодою між Сьєрра-Леоне і ООН. Що стосується НПСК, як зазначено в статті Ларрі Джонсона, резолюція з рекомендацією створити НПСК була схвалена Генеральною Асамблеєю (резолюція 57/228 від 13 травня 2003 р.). Обидва приклади демонструють можливість створити трибунал, не вдаючись до Ради Безпеки, на що відповідний уряд (України) готовий погодитися.
По-третє, з чим Ларрі Джонсон також погоджується, гібридний (або міжнародний) трибунал уникає певних проблем імунітету, які виникають на національному рівні або які можуть з’явитися, якщо об’єднати зусилля національних юрисдикцій кількох держав. СССЛ постановив, що чинний глава держави (президент Ліберії Чарльз Тейлор) міг постати перед судом; і в кінцевому підсумку його було все ж засуджено. Це рішення було б корисним прецедентом у нинішній ситуації.
Розширення юрисдикції МКС
Безперечно, можна було б подумати, що проста зміна одного або двох речень юрисдикційних положень Римського Статуту була б простішою, ніж створення абсолютно нового трибуналу. Тим не менш, переговори щодо злочину агресії були тривалими та спірними (переговори щодо дефініції такого злочину були відкритими для всіх держав – Росія брала в них участь – і держави-учасниці МКС мали дуже різні позиції щодо юрисдикції Суду). Хоч і поправка була б “ідеальним шляхом”, найімовірніше, немає політичної волі, що б дозволила розширити юрисдикцію МКС щодо злочину агресії на всі держави, які не є сторонами (Статуту МКС – прим. перекладачів). Такі переговори передбачали б скликання Робочої групи Асамблеї держав-учасниць МКС з питань поправок, обговорення відповідної поправки та винесення її на голосування перед Асамблею (наступне засідання призначене аж на грудень 2022 року). Це копіткий і тривалий процес без великої перспективи успіху – і час не на нашому боці в нинішній ситуації.
У довгостроковій перспективі, безумовно, усім державам необхідно приєднатися до нині зміненого Римського статуту, а всі держави-учасниці, які цього ще не зробили, повинні ратифікувати поправку про злочин агресії. Тільки в такому випадку буде забезпечено виконання статті 2(4) Статуту ООН, коли всі держави матимуть сміливість погодитися з тим, що їхні громадяни не будуть чинити злочину агресії або з тим, що останні підлягатимуть розслідуванню та/або судовому переслідуванню, якщо вони вчинять такий злочин.
Створення трибуналу Нюрнберзького зразка
Останнім днями лунали пропозиції щодо створення трибуналу Нюрнберзького зразка для розслідування злочину агресії в Україні. Це було інновацією 1945 року. Однак Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі звинувачувався у тому, що він був “правосуддям переможців” (таким же, як Токійський трибунал). Відтоді ми пройшли довгий шлях у сфері міжнародного правосуддя. Хоча ця ініціатива була корисною для розпалу дискусії, формування сучасного прецеденту для кількох держав щодо створення трибуналу, позначеного як “міжнародний”, – як би це не звучало привабливо в теперішній ситуації – створює поганий прецедент.
Це вибіркове правосуддя, достатньо подібне до Слідчої групи ООН зі сприяння притягненню до відповідальності за злочини, скоєні ДАІШ (ЮНІТАД), яка має мандат лише на розслідування злочинів так званої “Ісламської держави” (“ІДІЛ”) в Іраку. Наступного разу Росія, Білорусь та інші держави можуть створити такий трибунал. Такі вибіркові (якщо оперативні) спроби правосуддя чи збору доказів слід відхиляти тим, хто має більш багатосторонню підтримку. Сьогоднішній допис Кевіна Джона Хеллера значною мірою наповнений критикою щодо трибуналу, який конкретно спеціалізується на злочині агресії, хоча більшість його критики стосується пропозиції щодо створення трибуналу зразка Нюрнберга. Його думка про те, що будь-якому трибуналу було б складно затримати російських громадян, є правдивою, проте від правосуддя не відмовляються тільки тому, що воно стає складним.
Нагальність ситуації
Наостанок, розгляньмо необхідність швидких дій. Рекомендацію Генеральної Асамблеї щодо створення трибуналу та угоду між урядом України та Організацією Об’єднаних Націй про створення трибуналу щодо злочину агресії слід укласти якнайшвидше. Ми повинні забезпечити відповідальність за порушення основоположної норми Статуту ООН, на якій ґрунтується весь міжнародний порядок – заборону застосування сили в Статуті ООН та її найбільш кричущого прояву у вигляді злочину агресії.
Фото: на екрані відображені результати голосування Генеральної Асамблеї за резолюцію під час 11-ї надзвичайної спеціальної сесії Генеральної Асамблеї в штаб-квартирі ООН 2 березня 2022 року (Майкл М. Сантьяго/Getty Images)
* * *
Про авторку:
Дженніфер Траан – професорка-клініцистка Центру глобальних питань Нью-Йоркського університету; координаторка у Глобальному інституті запобігання агресії.